— Я сказав «його», а не «про нього». Відчуй різницю.
— Я відчуваю. Але його вірші… Денисе, невже ти не розумієш, що в них — його душа?
Ден чортихнувся.
— Порятуй мене, Боже, від романтичних програмістів!
Мирко, не обтяжений подібними роздумами, вже знав, що наречені ходять у красивих білих сукнях, і з усіх дитячих сил боровся за те, аби побачити маму Дану, за його ж словами, «схожою на пломбір».
Неждана чемно вислуховувала всіх і кивала, а надвечір, зачиняючись у своїй кімнаті, знову й знову дивилася на фото Любка. Вона вже звикла до брюнетки поруч, і ефекту — ніби від удару ножем у груди, як у першу мить, коли вона розглядала цю світлину й задихалася, охоплена болем та тугою, не було. Вона мала виразне відчуття, що втратить Любомира, якщо скаже Денису «так», і це було щонайменше смішно. Хіба вона володіла Шереметом хоч одну-єдину мить? На базарі його купила? Що за дивні думки! І Ден правду каже, як завжди: час, давно вже час усвідомити, що не буде вона з Любомиром, ніколи. Не знайшла його тоді, коли він ще був холостяком, то тепер тим більше не наважиться. І не підкрадеться до неї жоден янгол, тримаючи спакованого, мов подарунок, Любка у небесній руці — на тобі, мовляв, Неждано Тиктор, приз за твою вірну й божевільну любов. Нічого такого не станеться. То що ж тепер, померти? Їй ще треба Мирося піднімати, самій довчитися теж було б непогано…
То що ж з нею таке? Чому Любко й досі сниться їй, та ще й у таких снах, про які вона не те що Денові — тітці Олені, царство їй небесне, не розказала б? Чому від однієї думки про нього кров у її жилах займається, наче солома? Чому їй важко погодитися на цей суто номінальний шлюб? У неї буде прізвище, становище, захист… У разі потреби Денис, не вагаючись, дасть їй розлучення — про це вони вже домовилися. То в чому ж річ?
Врешті-решт, після довгих роздумів Дана таки ощасливила згодою Дена — в обмін на його обіцянку серйозно поставитися до проблем свого здоров’я. Якась загадкова чи то інфекція, чи внутрішня хвороба перетворила і так доволі стрункого Дениса у справдешню, за влучним висловом Сави, воблу на мотузочку. Ден мав змучений вигляд, постійно втомлювався, погано спав, але категорично не бажав звертатися до фахівців. Однак маленький шантаж приніс свої плоди: на розпис, окрім щасливого від пломбірного вигляду Дани Мирося, Сави й Тамари, прийшли ще дон Мігель із Марком.
Власне кажучи, весільна сукня стала ще одним каменем спотикання між Денисом і Нежданою. Щасливий, як молочне порося, Ден трохи розгубився, коли Дана вчепилася за ідею сукні по-справжньому, наче злодій у чужий гаманець. Вона згоджувалася їхати до РАГСу на тролейбусі, йти пішки, відзначати реєстрацію лимонадом замість шампанського, але вона хотіла чудову сукню. Білу, рясну, в мереживах та воланах. І ще — фату. Довгу, легеньку, як туман над річкою. Ден лише руками розводив.
— Ти ще вийдеш заміж по-справжньому, — переконував він. — Ми робимо це для того, щоб ти без зайвих проблем стала моєю спадкоємицею.
— А ти зібрався помирати?
— Я хочу, аби жоден згорьований через нестачу майна родич не зміг опротестувати мій заповіт у суді. Я вже склав його, вписавши туди тебе, але як моя дружина ти матимеш усі права й без тестаменту. Та загалом тобі дістанеться небагато — цей будинок і київське дочірнє підприємство трикотажної фабрики «Летті». Я назвав його «Ніка» — вирішив, що тобі буде приємно.
Дана гмикнула.
— Мені приємно, але це справді дріб’язок. Міг уже мені Ейфелеву вежу відписати чи Емпайр-Стейт-Білдінг хоча б… Жадібний ти. Та все одно я буду в сукні.
— А я й не прошу, щоб ти була гола.
— Дотепно, як завжди, мухоморчику. Та ти тямиш, про що я. А якщо не подобається — на реєстрацію можеш не з’являтися.
Травень буяв бузковим квітом, схожим на очі Любка, коли Неждана ступила на килимову доріжку центрального РАГСу, пишна і біла, як вершковий торт. Реєстраторка несхвально підібгала вуста, коли у своїх паперах прочитала про бажання нареченої залишити своє прізвище — на цьому, на чималий подив Тамари, наполягав Денис — але зуміла озвучити це досить миролюбно і навіть сухо сказала «вітаю», лише гримасками плаского сіро-білого лиця демонструючи, що вона думає про п’ятдесятирічних чоловіків, котрі одружуються на двадцятирічних дівчатах. Та Дену було начхати. Трохи збентежений сеньйор Мар’яно — він, звісно, знав, що Дана й Денис — не подружжя, але не думав, що коли-небудь стануть ним — відкрив пляшку шампанського «Мадам Кліко» і першим тостом наївно побажав молодятам побільше діточок. Ден смикнувся, але промовчав. Дана засмутилася.