Однак не минуло й двох тижнів, як новини з лікарні, куди все-таки після копняків, потиличників та просто вмовлянь завітав Ден, змусили Дану забути про все на світі. Якщо правду стосовно тітки Олени вона дізналася випадково, то цього разу її викликали до лікарні дуже цілеспрямовано, як дружину Дениса Жакявічюса.
Та клініка, до якої звернувся Ден, була надсучасною і дорогою, тому кабінет вірусолога, вочевидь, не мав би нікого дивувати, але Дану таки здивував. Лікар, симпатичний русявий чоловік років сорока, що назвався Романом Івановичем, підвівся, коли вона увійшла, поцілував простягнуту для рукостискання руку і скрушно промовив:
— Прошу сідати. У мене погані новини.
Це було зрозуміло й без слів. Якщо тебе як члена сім’ї викликають до лазарету, прохаючи при цьому тримати свій візит у секреті від пацієнта, зрозуміло, що тобі не плитку гематогену безкоштовно видати збираються. Та поки Дана гадала, що саме трапилося з Денисом, лікар повідомив:
— Будьте мужні. Ще ніколи мені не було так тяжко, така молода і вродлива жінка, та ви мусите знати правду. У вашого чоловіка СНІД.
— Що?
— Синдром набутого імунодефіциту. Це…
— Я знаю, що це. Бідний Сава…
Роман Іванович зиркнув на неї трохи здивовано.
— Ваш чоловік — Жакявічюс Денис Арнольдович чи тут якась помилка?
— Ні. Себто так. Це він. Як… о, Господи, тобто чому? За що?
Лікар і далі торочив щось своє, але Дані здалося, що він лиш мовчки округляє рота, мов риба, витягнута з води, з тих, що їх цієї весни так полюбив Мирось — знову генетика перемогла математику. За мить із того безголосого потоку стали вирізнятися окремі слова. Вони долітали до Дани якимись розмитими, безпомічними, наче хтось пропускав їх крізь товщу каламутної морської води.
— …Серія аналізів… ми зробили імунограму. Імунітет практично на нулі. Це вже не ВІЛ, ні про яку латентну стадію тут не йдеться. Мені прикро, але довго він не протягне. Максимум — рік. Якщо пощастить.
— Пощастить?!
Стіна перед нею хиталася, як стегна досвідченої стриптизерки, а підлога просто вислизала з-під ніг. Цікаво, що ж буде, коли я встану, мляво подумала Дана. Роман Іванович співчутливо зітхнув.
— Але й це ще не все, — сказав риба-лікар. — Якщо я правильно все зрозумів, а медична картка не бреше, пан Жакявічюс заразився на ВІЛ не статевим шляхом. У вісімдесят п’ятому році він потрапив у автомобільну аварію, втратив багато крові, і йому робили переливання. Це було у Франції…
Роман Іванович затнувся від того, що зелені, як у дикої кішки, очі зиркнули на нього з ненавистю.
— Це має якесь значення?
— Ну, щоби вам легше було… що він вас не зраджував.
— Легше?! Послухайте, ви лікар чи комік?
— Мені так шкода…
— Але не так, як мені.
— Я до цього й веду. Вам слід терміново зробити аналіз крові на ВІЛ/СНІД і повторювати його кожні три місяці протягом року, за умови, що у вас не буде статевих зносин із чоловіком. Я б вам не радив, навіть із презервативом. Остання стадія, великий ризик… у вас є діти?
— Ні.
— Добре.
Дана стиснула кулаки. Вона розуміла, що мав на увазі Роман Іванович, не могла його за це судити — та готова була вбити лікаря.
— Здайте аналіз прямо зараз, — лікар підсунув до неї вже виписане направлення, — і потім ми обговоримо результати. Хочу вас заспокоїти хоч трохи — шанси на те, що ви не заразилися, є, і вони досить…
— Я не хвора.
— Звідки така впевненість?
— З неба впала.
Роман Іванович обдарував її довгим поглядом великомученика.
— Ви здасте аналіз чи ні?
— Так. Безумовно.
— Добре.
Та припинить він нарешті вживати недоречні слова?! Що «добре», ну що?!
— І останнє запитання: ви самі скажете йому про… тобто діагноз, чи це зробити нам?
— А скільки вас буде виступати з цього приводу?
— Пані Дано, я всіляко підтримую ваше прагнення зберегти почуття гумору в такий складний час, але прошу, не забувайтеся. Я мав на увазі, що в нашій клініці — приватній клініці, до речі, — прийнято, на відміну від державних установ, цікавитися, чи не хочуть рідні самі сповіщати хворих про те, що…
— Хочуть, о, небо, ну що за питання! Звичайно, хочуть, а ви ще й цікавитеся! Та просто сплять і бачать мами говорити своїм дітям, що ті скоро помруть, жінки — чоловікам, а брати — сестрам. Просто тіпає їх від бажання. Мене, до речі, теж. Якщо ви не розумієте, що просто спихаєте брудну роботу на плечі й без того розчавлених горем людей, мені лишається тільки позаздрити державним лікарням.