— Ні, — схлипуючи, зізналась Дана. — Я почуваюся молодою, повною сил ідіоткою.
— Не кажи так. Ти не ідіотка. А коли нарешті зійдешся з ним, передай від мене, що він найщасливіший сучий син у всьому всесвіті.
— Хто?
— Неждано!
Очі в Дани стали невинними, як у кішки після спустошення полумиска вершків. Це була ще одна, приємна частина гри. Ден чомусь часто згадував про Любка.
— Що?
— Не прикидайся, — Денис засміявся, та сміх знову перейшов у кашель. Дана затулила йому рота долонею, не захищеною латексом.
— Мовчи, тобі не можна багато розмовляти!
— Справді? — Ден похитав головою. — А доведеться, бо в мене мало часу. Коли зустрінеш того, на чию честь назвала сина… Мирка, не забудь — скажи те, що я велів.
— Та як я його зустріну? Де? — Дана знизала плечима. — Він жонатий.
— І що, не ходить через це вулицею?
— Ходить, напевне. Але я ходжу іншою. Це неможливо, Дене.
— Любов не знає слова «неможливо», — мовив Денис. — Не відаю, де я опинюсь — у пеклі, в раю чи в небутті, але хоч би де я був, обіцяю подбати про те, щоб ви зустрілись!
— Ти ніколи раніше не давав нездійсненних обіцянок.
— Я ніколи раніше й не конав. Поховай мене тут, в Україні.
Ден помер на світанку, на руках у Дани — задихнувся, і вона тремтячими пальцями навіщось прибирала поріділі пасма волосся із синюшного лиця. У кутку стерилізованої кімнати тихо скиглив Сава. Хтось із них двох — бо більше в будинку нікого не було — подзвонив Тамарі, та чи це зробила вона, чи ні, Дана так і не пригадала. У шухляді письмового столу в кабінеті Дениса, знайшли запечатаний конверт, який згідно з прикладеною до нього запискою слід було відіслати до Риги. Відкрили також заповіт — Денис був у ньому небагатослівним. Дані дістався будинок і трикотажна фабрика, Сава ж отримав три магазини одягу — в Сумах, Харкові та Чернівцях, про існування яких Дана навіть не здогадувалася. Вона дала телеграму на ту ризьку адресу з конверта, у якій сповістила про смерть Дена, день похорону і, про всяк випадок, вказала свій телефон, проте з Латвії ніхто не приїхав. І не подзвонив.
Дена ховали за містом, на Південному цвинтарі. Завірюха була страшна. Вітер вив, мов пес, а з неба без упину сипав мокрий сніг, забиваючи очі й роти тим, хто стояв біля виритої у мерзлій землі могили так, що можна було й не плакати. Але плакали всі — Сава, Тамара, Мирось, дон Мігель — усі, окрім Неждани. Вона тупо дивилась, як домовина, гойдаючись на рушниках, опускається в могилу, як падають потім на її віко рушники, як грудки важкої, мов граніт, глини стукають об дерево, ніби просячи відчинити, і їй дуже хотілося прокинутися. Все це здавалося їй сном. Вічним сном…
Вдома їй ще довелося милуватися столом, накритим за принципом «щоб не гірше, як у людей» — поминки влаштувала Тома, якій вдалося нарешті розвернутися у всю шир щедрої слов’янської душі, бо на весіллі Дани й Дениса у неї це не вийшло. Тамара багато плакала, ще більше пила, називала Дану бідною вдовицею і переймалася, що Сава нічого не їсть. Дана ледве витримала три обов’язкові чарки. Побачивши, що вона встала, Сава теж підвівся з-за столу і вийшов за нею в коридор.
— Мабуть, пора прощатися, — тихо мовив він. — Дякую за все.
І, трохи помовчавши, додав:
— Я пришлю тобі результати своїх аналізів через півроку. Ден сказав мені… ти обіцяла…
Дана лише кивнула. Горе не менш егоїстичне, ніж щастя, подумалося їй. Сава з валізою зник за дверима, і її будинок осиротів на ще один спогад про Дениса. Втомлена й змучена до самого краю, Дана з великим трудом вклала спати Мирка — той страшенно вередував, доводячи її до божевілля різними наївними запитаннями. То дитя хотіло знати, чому помер тато, то цікавилося, де він тепер — у Бозі чи ні, а наостанку добило Неждану вимогою негайного татового воскресіння, бо в молитві «Вірую», яку вивчала з ним Тамара, були слова: «Чекаю воскресіння мертвих», то чи не можна зробити так, щоб це сталося якнайшвидше? «Дитячі запитання, — похмуро думала Дана, витираючи прозорі доріжки сліз зі щічок вже заснулого хлопчика, — чому на них ніколи немає відповідей?» Може, не варто було брати сина на похорон? Ще зовсім малий, але ж… як не взяти? Як не дозволити йому попрощатися з тим, хто став їм сім’єю? Тато… це ж треба! Навіть її Мирко називав «мама Дана» — після того, як почув про свою справжню маму. А Дениса, хоч і знав відразу, що той йому не рідний, просто «тато», і все.
До себе Дана піднялася досить пізно, близько третьої години ночі, і ще довго крутилася на дивані, вмощуючись і так, і сяк, та лише намуляла собі боки. Наганяючи сон, цокав настінний годинник у формі хатинки на курячих ніжках — подарунок Дениса на честь її «блискучого», як він сказав, вступу до КПІ. Щопівгодини лапки підтискувалися, а щогодини робили стільки змахів, схожих на балетні па, скільки веліла маленька стрілка… Дана шукала в серці те відчуття непоправної втрати, що охопило її на цвинтарі, і чомусь не знаходила. Її бентежила власна черствість. «Чому я не відчуваю, що він помер? Чому мені здається, що він тут, поруч? Що зараз він постукає у двері, навіть якщо вони прочинені, і спитає: „Можна?“ А я скажу: „Ні. Я гола в ліжку з чоловіком!“ І він відповість: „Справді? Ну нарешті! Але я маю це побачити. І також мушу заявити: лежала б ти у ліжку з коханцем одягнута, я негайно б викинув його геть!“. А я звично уточню: „Коханця чи ліжко?“»