Ні. Нічого цього вже не буде. Ніколи. Ніколи, повторила Дана сама до себе, і зненацька їй знову здалося, що вона стоїть над могилою і тупо споглядає, як летять на віко дубової домовини грудки ґрунту, як шматують чорну задубілу землю заступи гробарів… Їй вдруге почувся чийсь зміїний голос у бюро ритуальних послуг, що послужливо шипів їй на вухо: «Навіщо таке марнотратство? Купили б звичайну труну, за двісті гривень… Нащо напускати туману?» Дана тоді дуже здивувалася, бо не зрозуміла, про який туман ідеться, і ще хотіла пояснити, що Денис дуже любив дуб і ненавидів чорний колір, а потім роздумала щось пояснювати цим людям. Який сенс?
Він пішов. Усе інше не має значення.
Цокання годинника посилилося, стало ніби голоснішим, і саме воно змусило Дану повернути голову. На краєчку ліжка сидів Денис, дуже гарний, як завжди до хвороби. Дивно, але вона зовсім не злякалася. Все так, як бувало тоді, коли хворіла вона. Коли заслабла на якийсь рідкісний грип, буквально згоряла від підвищеної температури, і не допомагали ані аспірин, ані рекламовані закордонні засоби, він сидів біля неї із мискою води та вологою ганчіркою в руках і, чекаючи на «швидку», примудрявся, не зводячи очей з годинника, розповідати їй якісь антиматематичні казки і щохвилини міняти вже суху ганчірку, від якої пахло оцтом, водою та його слізьми. Дана схопилася, сіла в ліжку й жалібно заплакала від щастя.
— Дене, а мені приснилося, що ти помер!
— Я ж просив тебе не рюмсати, — зауважив Ден, ніяк не коментуючи її вигук. — Витри сльози, вони не зарадять.
— То ти справді помер? І це зараз ти снишся мені?
— Сни, марення, реальність, — по-філософськи мовив Денис, спустивши довгі ноги на підлогу, — хто знає, що є що, і де ми насправді перебуваємо? Я хотів про інше поговорити. До речі, дякую, що відспівали. Добрий піп, тому, першому, не рівня.
— О так, прошу. Без проблем. Цього разу я привела католика.
— Інтуїтивно ти вгадала… не треба носа брижити, будуть зморшки. Інтуїція — це не матюк. Хоча батько в мене був лютеранином, я хрещений у римо-католицькій вірі. Моя мама — полька.
— Ти ніколи про це не казав.
— Зараз кажу.
— Дуже вчасно!
Денис засміявся.
— Як мені бракуватиме твоїх прочуханок! Вона, до речі, ще жива.
— Віра?
— Мама.
— Треба якось повідомити її. Той лист…
— Не треба. У неї п’ятеро здорових, нормальних дітей, тільки перший — себто я — виродок. Вона досить ясно і чітко дала зрозуміти, що в неї не може бути сина-гея.
— Вона могла змінитися, передумати…
— Неждано, люди не змінюються. Вони можуть вдавати, що змінилися, але як ти уявляєш собі зміни у вісімдесятилітній католичці, святішій за Папу Римського? Нехай живе в мирі, їй недовго зосталося… Та й у мене з її римо-католицьким Богом завжди були якісь непорозуміння.
— Ти так говориш, ніби богів багато.
— І так, і ні. На щастя, взагалі-то — Бог один. Але люди навигадували собі безліч богів, — Денис, одягнутий чомусь у білу теніску та зелені штани, як завжди вдома, шарпнув себе за туго защепнутий комірець так, що аж тканина затріщала. — Я не маю на увазі ідолів чи кумирів — ні, тут зовсім інше. Ось ти, наприклад…
— Так. І що зі мною?
— Та нічого страшного, але твій Бог — це наука. Математика, чи прикладна математика, чи як там зветься той жах, яким ти нині займаєшся? Ні-ні, не роби такі великі очі, серденько. Чим ти ще готова жертвувати в його ім’я?
— Ще? Я нічим не жертвую.
— Та невже? Ти не буваєш на вулиці, на дискотеках, у театрах — ти взагалі ніде не ходиш.
— Я скрізь ходила з тобою.
— Мене не стало, Дано. А в твоєму житті нема нічого, що можна було б назвати життям, вибач за тавтологію.