— А Мирко?
— О, Мирко — чудовий хлопець! Скільки йому? П’ять? Мине ще, може, двадцять років — а вони промайнуть, дівчино, і якби ти тільки знала, як швидко вони пролетять! — він одружиться, і ти залишишся сама. Ні, не просто сама — ти будеш самотньою. І кого ти покладеш до себе в ліжко? Калькулятор?
— Хто б говорив про ліжко! — вигукнула Дана і тут-таки знітилася. — Пробач.
— Буває. Хоча — так нечесно, я тобі вже казав. Заборонений удар.
— Вибач, будь ласка, я не те мала на увазі…
— Те, те. З тобою ще такого не було, щоб ти сказала щось, не те маючи на увазі. У цьому вся твоя біда. Немає ані якоїсь безпосередності, ані жвавості, ані розумної легковажності… нічого. Самі цифри, програми, комп’ютери. Ти назавжди відмовила собі у праві на помилку і, щоб не помилитися, нічого не робиш зі своїм існуванням!
— Існуванням?
— Ну, животінням, якщо тобі так більше подобається! Ти ж досі не цілувалася!
— Ти повернувся, щоб доводити мене до сказу, Дене? Ми вже мільйон разів це обговорювали!
— О, так, я зовсім забув про Любка. Він донині володіє твоїми снами?
— Ні, — в’їдливо мовила Неждана. — Мені сняться виключно математичні боги з цифрами замість волосся, намистами із колечок рахівниць навколо жилавих ший та з очима-процесорами.
— Жах. Ну, гаразд, — несподівано легко погодився Денис — так легко, як ніколи не було за життя. — Облишмо це… поки що. Ми повернемося до цієї бесіди, а зараз… я хотів лише нагадати, що ми не закінчили нашу справу, Дано. Замовник так і лишився невідомим. Ти розумієш, що це означає?
— Думаєш, він не вгамується?
— А ти як гадаєш?
І тут Дана зрозуміла, що саме не давало їй спокою останні дні.
— Його треба зупинити?
— Боюся, що так, дівчинко.
— Чому боїшся?
— Бо це буде нелегко.
— А звідки ти це знаєш?
Денис не відповів. Він помовчав трохи, як дуже втомлена людина після багатогодинного допиту, а потім прошепотів:
— Мені не спиться, Дано. І я не засну, доки він на волі.
— Я… так, я це усвідомлюю, що ми… себто я мушу знайти його, але як? Де? У нас… у мене нічого на нього немає!
— Є той опис, що дав Брицин, — нагадав Ден уже своїм нормальним голосом.
Неждана раптом гикнула.
— Радше повненький, ніж худий, і швидше середнього віку, аніж молодий? Так, я пригадую. Це не опис, а пародія якась, Дене. Під нього спокійно можна хапати півміста.
— Не перебільшуй, це не личить математику.
— А ти не давай нереальних завдань.
— Ми знаємо, що він — киянин, — наполягав Денис. — Принаймні на цей момент.
— Я ж і кажу, це мені дуже допоможе. У столиці мешкає майже три мільйони людей. Нехай два, ну добре, півтора мільйони з них — це дорослі, а сімсот із гаком тисяч — чоловіки. З них половина потрібного віку, а половина половини підходить під наш словесний портрет. Загалом — усього двісті тисяч потенційних замовників. Не справа, а мрія нишпорки!
— Науковці, — протягнув Ден так, ніби жував улюблену іриску. — Все вони знають, усе в них пораховано, однак до реального життя вони не пристосовані. Як орхідеї — до морозів.
— Реальне життя — це те, де дітей знімають у порнофільмах, а потім препарують?
— На жаль. А ще — те, де хтось має стільки грошей, що може за це заплатити!
— Ти просто сиплеш цінними прикметами. Отже, багатий товстун середніх літ, так? Я вгадала?
— Майже. Це хтось із твого минулого.
— Невже дядя Вася? Він не схожий на багатія, і…
Тут Дана застигла з роззявленим ротом. Їй пригадався дядя Сеня, Семен Йосипович, що купив її за десять баксів. Ні. Не може бути. Чому вона не подумала про це раніше? А Денис? Вона ж розповідала йому… Ні. Тут щось не те.
— Все те, — задоволено сказав Ден, що, вочевидь, оволодів дуже корисним для духа вмінням читати думки. — Просто поміркуй над цим, добре? З доном Мігелем поговори…
— З паном Михайлом.
— Так. Проаналізуй ситуацію. Згадуй усе, що тебе турбує, бентежить. Включи свій дельфінячий мозок, урешті-решт! Це тебе й від горя відволіче. А я буду за тобою приглядати. Бережи себе, — Денис зробив правицею такий рух, ніби хотів торкнутися Дани, і зник. Вона заплющила очі — чи навпаки, відкрила їх, і побачила, що вже ранок. Ось тільки стрілки на ретельно і вчасно заведеному годиннику чомусь завмерли, показуючи третю ночі… Зламалася її хатинка на курячих ніжках, сумно вирішила Дана, про всяк випадок підкрутивши завод. Ніщо не вічне. Але, на диво, відтоді годинник без причини більше не зупинявся.
Пан Михайло поставився до Даниної версії скептично і, за його ж словами, взявся за розробку цієї фантасмагорії лише тому, що інших не мав. Бізнесмен і суворий реаліст, він не вірив ні у привидів, ні у припущення. Вони щойно відбули дев’ятини по Денису, і старий вважав, що Дана від горя трохи неадекватно ставиться до фактів.