— Але ж не глухий?
— Ні, ну що ви… Він усе чує, розуміє, просто інсульт… То чи буде нам поліпшення? — жіночка тепер була — сама запопадливість, але краще б вона кричала.
— Яке поліпшення?
— Ну, житлових умов, — жорстке, як дріт, волосся непокірним пасмом упало на чоло — так завзято молодичка кивала головою, вочевидь, на підтвердження своїх думок. — Ми ж заслужили, хіба ні? Я заслужила…
— У вас є діти?
Лице смаглявки витягнулося.
— Ви що, геть нічого не знаєте?
— Я поставила вам запитання, — сказала Дана, виділяючи кожне слово паузами у сотню миль. Жінка заметушилася, будучи, з усього видно, з тих на смерть переляканих буттям осіб, які реалізуються лишень у побуті, та й то, якщо їм нікому заперечити, або — не реалізуються взагалі.
— Немає. Я всього рік, як заміжня.
— І у вас дві кімнати? На вас двох?
— Так, — жіночка принишкла, відчуваючи якусь каверзу.
— А вам скільки треба… вибачте, не пригадую, як вас звуть — три? П’ять?
— Ольга. Можна просто Оля, — жінка геть зіщулилася і стала схожою на далматинця, котрого неуважний чарівник перетворив у мишку. — Я лиш хочу, щоб усе було по закону. По справедливості.
— Що ж, це я вам обіцяю. А тепер вийдіть нарешті.
— Ви хоч того… не втомлюйте його.
— Не буду, — Дана усміхнулася своїм думкам. — Це не займе багато часу.
Вона не стала озиратися, перевіряючи, чи вийшла господиня, просто виждала кілька хвилин, ривком розвернула до себе крісло з дядею Васею, і побачила те, що бальзамом пролилося на її змучену душу, витіснивши навіть гірке усвідомлення того, що, прийшовши сюди, вона лише змарнувала час, завдала собі нового болю — адже цілком зрозуміло, що в пошуках дяді Сені їй тут не допоможуть.
«Зате він впізнав її.
Упізнав, ще не побачивши — по голосу».
— Ну, привіт, Васю, — заговорила вона, подумки тріумфуючи від того, як злякано розширились його зіниці. — Як життя?
Василь напружився і видав дивний звук, схожий на мекання і мукання водночас.
— Так, я бачу, що все чудово. У мене теж усе гаразд, дякую, — Неждана нахилилася і продовжувала говорити прямо у його заслинене лице. — Що це тебе, Васю, жінка не пантрує? Бодай би рота тобі витерла, чи що? Труси хоч міняє? Добре, Васю, добре. Ти вже вибачай, що я «дядя» не додаю — виросла вже. Не той вік. Та й який ти мені в біса дядько, якщо розібратися? Матері моєї чи то муж, чи коханець… Ото ж бо й воно. Ну, та Бог із ним. Хто старе пом’яне, тому око геть. А хто забуде — тому обидва. Ти бачиш, Васю, що я не сліпа? Це все тому, що я нічого не забула.
Безсила нижня губа Василя, що була обвисла ледь не до пупа, раптом судомно засмикалася. І не з горла, а здавалося, з черева, із самого його гнилого нутра, донеслося щуряче попискування — жалібне, безсиле й огидне. Писк пацюка, що потрапив до пастки.
— Страшно, Васю? А ти не бійся. Хоча… дурна порада, я розумію. Я сама боялася, Васю. Я сильно боялася, коли ти мене продавав. Тому і втекла — від гріха подалі. Цікава гра слів, як ти вважаєш, Василю? Що таке гра слів, пам’ятаєш? Ні? Ну, то пусте.
Дана випросталася, але не замовкла.
— Я чому прийшла, Васю — ти не думай, не тому, що скучила за тобою. І не тому, що хотіла дізнатися, як тобі велося увесь цей час — на самоті. І скільки дружин ти поміняв, щоб самоти тієї позбутися, а скільки зі світу звів — на все це мені глибоко плювати. Мені твій друг потрібен, Семен, отой, що так мене й не скуштував. Збрехав ти йому, Васю. Казав, що мені тринадцять років, старе м’ясо підсовував… гріх тобі. Та бачу, що дарма я тут з’явилася. Хоча… з тобою здибалися, двома словами перекинулися — все ж таки втіха.
Василя вже бив дрібний дрож, він безпорадно округлював уста, з-під запалених повік витікали сльозинки, і Дана, несподівано усвідомивши, що вона мало не садистка, тішилася цим його болем, просто-таки живилася ним і не могла зупинитися.
— Що таке, сонечко? Ти боїшся мене, чи що? Та не бійся ти так, бо ще помреш — таке горе буде. Але не біда. Я тобі все одно нічого не зроблю. Не тому, що не можу. А просто… не знаю, чому. Бруднитися не хочеться.
— Ось дивлюсь я на тебе, Васю, — Дана знову схилилася до нього, — і думаю: як це так сталося, що висять твої рученьки, як кишки, паштетом набиті, і ніженьки не ходять, еге ж? І язик не повертається… Так от, дивлюсь я на все це і думаю — як же тобі, сіромасі, важко! Ані в морду комусь зацідити, ані бабу трахнути, про самогон, який-не-який, я взагалі мовчу — Олька, курва така, не наливає… Тяжко. Не життя, а одне слово — животіння. Чи не так, Васю? Ох і жаль мені тебе! Просто серце розривається! Шкода, допомогти нічим не можу — дозволу на зброю ще не маю.