У Любомира очі вже буквально вилазили на лоба, однак рецензія на першу книжку перспективного юного поета, яку він мав здати ще три дні тому, виходила драглистою, мов медуза, і такою ж ніякою. Чи справа тут була в заздрості, до якої домішувалося щемливе почуття ностальгії, чи у бракові натхнення, котре, як з’ясувалося, потрібне не лише для віршів, а й для написання критичних оглядів, чи в Галині, що бігала його кабінетом, як обпечена, і позирала на нього спідлоба, немов набираючись хоробрості щось сказати, але робота не йшла. І від того він дратувався.
— Галю, може, припиниш нарешті метушитися?
Жінка зітхнула, виразно і голосно — їй добре вдавалися маленькі драматичні ефекти.
— Я тобі заважаю?
«Так», — ледве не сказав він, але натомість теж зітхнув і заглибився в рядки набраного тексту. Та ці капосники почали вигинатися у єхидну посмішку. Слова підморгували йому, шкірилися схожими на зуби літерами, і він розумів, що вищир цей спрямований не проти Галі, а проти нього. Це він — невдаха.
Ні, зовні все складалося добре. Не гірше, ніж у людей. Робота, сім’я… о, сім’я — ще одна помилка, найбільша після його народження на світ! Знову робота, і ще… заробляння грошей, котрі нема на кого витрачати, бо дітей він не хотів. Категорично.
Та й загалом, цей шлюб від початку — його вина.
Вони прожили розписаними лише півроку, коли Галя весело заявила, що вона, мабуть, вагітна. Цілий вечір вона щебетала, мов пташка, пурхала по хаті метеликом і цвіла трояндою — всі ознаки жіночого щастя в букеті живої плоті. Певно, тому вона й не помітила — чи просто не хотіла помічати, що Любко сприйняв цю новину зовсім не так радісно. Власне кажучи, він мав виразне відчуття, що йому на голову серед зими вивернули повне цебро крижаної води. Йому було холодно. Якоїсь миті він упіймав себе на тому, що хоче сказати Галі: «Йди на аборт», — і вжахнувся. Йому стало страшно від знайомства із собою таким.
Цілу ніч, аж до ранку, коли, на щастя, з’ясувалося, що то була хибна тривога, йому марилися різні жахіття. Снилося, що в нього народжуються доньки, постійно, одна за одною, і всі схожі на Домініку, як дві краплі води, а потім зникають, безслідно, і дружина, ридаючи, кричить: «Та зроби ж ти що-небудь!» А він, безсилий, ніби вріс у землю, і не може ні йти, ні тим більше бігти за викрадачами, і теж намагається кричати, та з горла чомусь виливається сміх, дурний істеричний регіт, він фонтанує, заливаючи землю навколо невидимими хвилями, і ця смішлива вода душить його, накриває з головою… Він прокинувся з криком, а на співчутливе запитання дружини: «Знову?» — лиш мовчки вчепився зубами в подушку — навіть лиця не повернув на голос Галі. Ніколи, раптом подумав він тоді, ніколи більше я не ляжу в ліжко із жінкою, яка хоче втішити мене цим.
— Галю, як маєш що сказати, то говори, а як ні, то йди собі, бо в мене багато роботи.
Ось так. Не надто чемно з його боку, та що поробиш? Таке життя… Галина, що вже стала директрисою і власницею того магазину, де починала нічним продавцем — непогана кар’єра для геолога… вибачте, геофізика — лише насмішкувато повела бровами, хоча очі її здавалися блакитними озерами суму.
— Як завжди.
— Я заробляю на сім’ю.
— Ти? Ну-ну… А на яку сім’ю, любий? На чию?
Щось у голосі Галі збентежило Любка.
— Прошу?
— Ні. Не проси. Навіть не старайся. У нас немає родини, і, по суті, ніколи не було. Це й моя вина теж, але я думала… сподівалася, що все вийде на краще. Я любила тебе.
— Справді?
Та відповідь на це риторичне запитання все ж прозвучала.
— На жаль. Але тепер я від тебе йду.
Любомир на мить відірвав погляд від монітора.
— Чому?
— Тобі справді цікаво? Ні, мовчи, я й так знаю. Але скажу. Бо я втомилася, любий. Дуже втомилася. Я жива жінка, а не грілка, і не сестра-жалібниця. А ти — самозакоханий, егоїстичний сучий син!
Любко клацнув «мишкою», виправляючи щось у тексті.
— Дякую. Цього визначення мені й бракувало. У рецензії, я маю на увазі. Стосовно ліричного героя. Подзвониш, коли треба буде підійти до РАГСу.
Галя безсило заплакала.
— Будь ти проклятий!
Любомир коротко всміхнувся.
— Уже.
І сам подивувався своїй байдужості. Галина вискочила з кабінету, мов обпечена; чутно було, як вона грюкає шухлядами в їхній спальні, чи то збираючи свої речі, чи перевертаючи меблі, а він навіть з місця не підвівся. Він розумів, що треба сказати що-небудь, на зразок того, що йому теж шкода, прикро, що так вийшло, але, може, воно й на краще. Мовляв, ти молода, Галю, знайдеш собі когось, хто любитиме тебе, як ти на те заслуговуєш, якщо ще не знайшла, то ж дай тобі Боже, і пробач, прости за те, що забрав у тебе час, а це ж незворотнє, за те, що використав тебе, замість того, щоб кохати. Але він змовчав.