— Як бачите, змогли. І добре, що вона не погодилася. Тоді у вас не було б меншої доньки.
— Я не любив Лідію. Ніколи не любив. Але ніколи й пригод не шукав. Я… знаєте, Дано, ви, певно, будете сміятися, але я ціную вірність. Хороша така риса — вірність, правда? Це стрижень людини. Там, у морі, без неї ніяк. Я ще тоді це зрозумів, у двадцять років. Потім звільнився, але залишився моряком. Я ним народився. Як Льоля народилася іхтіологом. І мій син — у маму пішов. Як вона?
І тут Дані нарешті справді стало страшно.
— Хто «вона», Ігоре?
— А про кого ми говоримо? Як Олена? Як її шлюб? Чому хлопчик живе з вами — ні-ні, не заперечуйте, це дуже помітно. Вона, певно, десь на атолі за кораловими рибами ганяється, ні?
— Ігоре, вона померла. Через тиждень після пологів.
Мовчання накрило їх вогким рядном. Минула хвилина — чи вічність, перш ніж Ігор озвався:
— Ви покажете мені, де її могила?
Дана спромоглася лише кивнути.
— Я так і думав, власне. Вірніше, відчував. Не хотів вірити, та… серце не обдуриш. Я тільки не відчув, що вона вагітна. Пам’ятаю так, наче то було вчора, і те, як вона прийшла влаштовуватися на роботу, і те, як вона звільнялася. Вона була геть мокра… в той, перший день… і чомусь дуже роздратована. Я навіть здогадувався, чому. Я дуже добре це знав, якщо чесно. Вона прийшла за рекомендацією мого знайомого, директора райгастрономторгу — тоді ще були такі установи, якщо пам’ятаєте, і він у нас кредитувався, паскуда. Він завжди рекомендував лише жінок, і справжніх професіоналок, я без іронії це говорю, жодна з тих, кого я взяв на роботу за його порадою, мене не підвела. Більшість ще й досі в «Каравелі» працюють, але я також знав, за яких умов жінка може отримати його рекомендацію. За якої головної умови. І що я міг зробити? Набити йому писок? Може, й варто було, та він нікого не ґвалтував, не примушував, просто пропонував — свою жирну тушу в навантаження до хорошого місця. Певно, були й такі, що відмовлялися, та вони до мене, як ви розумієте, не приходили. Мені — навіть стало неприємно, що й ця була Петрова — його Петром звали, дядька того, і про його протеже ми з друзями говорили «була Петрова». І вона зрозуміла, що я все знаю, спалахнула так, зробила крок назад, а потім зупинилася, розправила плечі, і погляд цей… хто ти, мовляв, такий, щоб мене судити? І тут я відчув себе винним — за все. За Петра, за тих чоловіків, що дупами дивани протирають, доки жінки працюють, за економічну ситуацію в країні… Він, до речі, вже помер, Петро. Я сумбурно, мабуть, розповідаю…
— Ні, нормально.
— От і добре. Олена змокла наскрізь, я вже казав? — бо дощ періщив як з відра, а вона стояла в моєму кабінеті й трималася так, ніби зробила мені бозна-яку кляту послугу, з’явившись на співбесіду. Дівчат в операційну залу відбирав не я, хоча, звісно, переглядав їхні досьє, але інкасатори… вони мали справу з живими грішми. Їм добре платили, дуже добре, але то був такий час… я радий, що він минув. Я глянув тоді на Льолю і подумав: а ця куди преться? Її ж за плечі візьми, трусони — і вона зламається. Я помилився. Її не так просто було зламати. А ще я тоді подумав: іхтіолог! Хіба мій банк схожий на акваріум? А вона наче прочитала мої думки — примружилась так, як тільки вона вміла, і запитала: а яка освіта у вас? Уявляєте, наче це я прийшов до неї на килим! І я чомусь — не інакше, як з великого переляку — чесно відповів: сейсмолог. А вона засміялася, і — все. Я почув її сміх і пропав.
— У неї були хворі нирки.
— Я в курсі. Не знав тільки, що це так серйозно, — губи Ігоря тремтіли, і Дана не на жарт перелякалася, що він зараз заплаче. — Я пропонував їй ліки, лікарів, обстеження — та єдине, що вона мені дозволяла — це платити за неї в кафе. Не брала подарунків, не кажучи вже про гроші… я ледве зумів їй впарити, як зараз говорять, сапфір у формі сльози на платиновому ланцюжку. Довелося збрехати, що то фарбований циркон, а метал — срібло.
— Вона не повірила. Це був індійський сапфір, чи не так?
— Саме так. Кашмірський. Йому бозна-скільки років. Що з ним стало?
Дана розщепнула ґудзик на блузці та продемонструвала прикрасу, яку носила, не знімаючи, поряд з іншим подарунком тітки, кленовим бурштиновим листочком. Усі, хто це бачив, крутили пальцем біля скроні — який несмак! Дана мовчала.
— Вона просила мене не продавати його. Ніколи й нізащо. Хочете отримати його назад?
— Ну, що ви, — мовив Ігор утомлено. — У мене руки відсохли б. А бурштин — це…
— Її подарунок мені.
— Гарний. Ви теж гарна. Дуже схожа на Льолю… тільки очі зелені.