— Ти серйозно? — Дана вухам своїм не повірила. — А твоя Ліда що скаже?
— А моя Ліда два роки тому загинула в автокатастрофі. Я вдівець, Неждано. Ми з тобою споріднені душі.
Ну, не зовсім, подумала Дана, пригадуючи свій шлюб, але довідки про Ігоря все ж навела, благо, працюючи у фонді вже на повну ставку програміста, мала для цього купу можливостей. Усе підтвердилося. Вдівець, батько трьох дітей, один із найбільш перспективних банкірів України.
Хоч бери, та виходь за нього заміж.
Дана відпустила Мирося, за умови, що під вечір його повернуть Тамарі, і, попередньо озброївшись усіма номерами телефонів, які лиш міг надати їй Ігор — двома службовими, домашнім, мобільним — вирішила пройтися містом. Шлях її лежав через Андріївський узвіз, де, як завжди влітку, було гамірно та велелюдно. Сувеніри, біжутерія, картини — кожен виставляв усе, що міг, намагаючись продемонструвати свою фантазію і привабити покупців, переважна більшість яких була іноземцями. Дана дивилася лише на картини, та й то побіжно — думки були зайняті виворотом життя. Затишшя скінчилося, і в Києві за шість місяців зникли дві біляві дівчинки, семи і десяти років. У Дани було враження, що на Страшному суді, якщо він таки настане, цих крихіток запишуть особисто на неї.
Погляд Дани ковзнув по одній із картин, і вона вклякла на місці, питаючи себе, чи це її очі вже з неї знущаються, чи розум їй каже «бувай». На відносно невеликому — приблизно метр на метр — полотні дівчинка-підліток, років дванадцяти, чомусь вражаюче схожа на неї в дитинстві, спала за заваленим підручниками столом, поклавши руду голову на складені, як на уроці, руки, а до неї навшпиньках наближалися три босоногі різномасті янголи в білих тогах і з різнобарвними крилами — бузковими, рожевими та ніжно-зеленими. Янголи, відповідно, були рудим, чорнявим та білявим. Знизу до рами був прикріплений папірець, на якому значилося: «Янголи, що підкрадаються».
— Яка дивна назва, — зауважила Дана, пильніше приглядаючись до картини. Художник, ще зовсім молодий, традиційно розпатланий юнак — кароокий брюнет від сили років двадцяти, дуже мило зніяковів.
— Чомусь вважається, що тихо приходить тільки біда, — хрипкуватим голосом затятого курця пояснив він і розгублено всміхнувся. — Тихо і зненацька. А добро буцімто йде гучно, відкрито, з музикою та феєрверками. А мені здається, що й добро буває тихим. Сором’язливим. Ми ж не бачимо наших янголів, правда? Але вони — є. І вони охороняють нас. Вони підходять тихо, щоб не злякати нас. Вони…
— Підкрадаються.
— Майже, — митець обдарував Дану ще однією збентеженою посмішкою. — Я, мабуть, ідіот.
— Я куплю цю картину, — сказала Дана.
І купила. Хлопець ще поривався сказати щось про презент, але, на щастя, поруч із друкованою назвою від руки хтось нашкрябав ціну — $100, вочевидь не цей юнак. Сто баксів, і янголи стають на варту, сміялася Дана сама до себе, вірніше, намагалася сміятися, бо щось лоскотало її зсередини, наче птах бився в грудях, шукаючи волі. Вона подумала, що це полотно — знак, це має бути якийсь знак, і тут-таки, негайно за себе злякалася. Так і до божевільні недалеко.
Сонце припікало, бо, коли Дана вийшла з узвозу у стані легкого запаморочення від своєї знахідки, була вже друга година дня. Невеличкий бар на Контрактовій площі, куди вона зайшла, щоб випити соку, зустрів її сутінками від запнутих вікон і теплим повітрям, яке ліниво ганяв почеплений під стелею старезний вентилятор.
— Чогось мокрого, — сказала вона дівчині за стійкою, — і холодного. Температурою не вище п’ятнадцяти градусів.
— Спиртного? — з розуміючою усмішкою уточнила спітніла барменка.
Спочатку Дана хотіла відмовитися, та при одній думці, що доведеться в спеку давитися газводою — бо соків у меню про всяк випадок не згадували, їй стало млосно. І вона наважилася:
— Білого сухого вина.
— Як така жінка може пити в цьому ганделику?
Дана впізнала його з першого ж слова, і неквапно, розтягуючи задоволення, озирнулася — адже, промовляючи цей штатний комплімент, він бачив її лише зі спини. Мить — і вона зустрілася поглядом із невисоким повненьким чоловіком із каштановим, до пліч волоссям і розумними фіалковими очима, вбраним у сірі штани й білу теніску. Героєм її снів. Кумиром отроцтва. Поетом Любомиром Шереметом.