— Давай я помию, — зголосилась тітка і навіть підвелася, демонструючи цим свою добру волю. — У тебе ж свято.
Неждана поморщилася так, наче їй оцту в очі хлюпнули.
— Але руки не відсохли. І радикуліту, який нефрологи лікують, немає. Сиди вже. Краще розкажи мені ще якусь свою історію — тільки без зайвих сентиментів, добре?
Олена трішки подумала над тим, як виглядатимуть її історії — любовні історії! — без сентиментів, і дійшла висновку, що це буде ні на що не схоже. Схематично, пісно, не еротично, не дотепно — цілий набір «не» і «ні». Та як пояснити це дівчинці, впевненій, що світ — це одна величезна математична формула?
— Може, мені підручник написати?
— Хороша думка, — почувши це, Олена зрозуміла, що останню фразу промовила вголос. І посміхнулася.
— А що ти знаєш про любов?
— Усе, — самовпевнено випалила Дана, витираючи тарілку, і дуже здивувалася, коли тітка вибухнула реготом. — Ти чого? Я навчаюсь у школі, де дев’яносто відсотків учнів — хлопчики, у моєму класі, наприклад, їх двадцять сім, а дівчат — всього троє, крім того, мама…
— Я питала тебе про любов, а не про те, звідки діти беруться.
Дана зойкнула, машинально провела пальцем по бурштиновому кулону у формі кленового листочка, що висів на тонкому, мов осіння павутинка, золотому ланцюжку — подарунку тітки, так, ніби це був оберіг.
— А від цього ще й діти бувають?!
Тітка вже схлипувала від сміху, чимось надзвичайно потішена.
— Не така ти вже й доросла, як хочеш здаватися.
— Принаймні твій другий презент на мене замалий, — підшпилила Дана.
— Нічого подібного. Це ти для нього завелика виросла.
Другим подарунком був мереживний бюстгальтер, не кооперативний (тобто саморобний), а фабричний, прибалтійський, білий і дуже вишуканий — нульового розміру. Останнє надзвичайно роздратувало Неждану, і вона заявила, що такого розміру в природі не існує, на що тітка Олена зауважила, що це існуючий розмір для неіснуючих грудей. Він був трохи затісним саме в об’ємі, і Дана від незвички заверещала, що їй нічим дихати, проте знімати ліфчик відмовилася, спеціально вдягла білу блузу з напівпрозорого шифону, щоб мереживо просвічувалося. Тітка сказала, що це звабливіше, ніж просто бути роздягнутою, а ще розщепнула кілька ґудзиків, щоб тепле сяйво бурштину, мов маленьке сонечко, виглядало на світ божий з-під молочної хмаринки. Кулон було виготовлено з надзвичайною майстерністю; здавалося, це не скам’яніла смола, оброблена чиїмись вправними руками, а мальований каприз пані Осені, справжній кленовий листочок, тільки дуже маленький, зовсім крихітний, розміром заледве з дві копійки, але з усіма прожилками та плямочками, з неймовірною грою кольорів — від жовтогарячого до лимонного, від оранжево-червоного — до темно-коричневого. Неждана, будучи абсолютно байдужою до прикрас, зазвичай чинила активний опір намаганням Олени повісити на неї чергову цяцьку й постійно перепитувала, чи насправді люди вірять, що ці висульки їх прикрашають, несподівано навіть для самої себе буквально закохалася в цей подарунок.
— Я ніколи не зніму його, — пообіцяла вона тітці Олені, погладжуючи теплий бурштин, який, здавалося, пульсував під її пучками. — Завжди носитиму.
— Будь обережна з такими заявами, — попередила тітка, спохмурнівши. — «Ніколи» і «завжди» — це слова-зброя, небезпечна, часом смертельна, а люди бавляться з ними, як немовлята з лезом. І всі дуже дивуються, коли раняться до крові.
— Слово — це лише одиниця мови, яка служить для найменування понять предметів, осіб, дій, станів, ознак, зв’язків, стосунків та оцінок, а ніяке не лезо, — пихато відказала Дана, зарозуміла в усвідомленні своєї правоти — адже два дні тому вона таки пересклала, причому успішно, на «четвірку», іспит з української мови. Їй завжди важко давався саме правопис, а правила орфографії, граматики та пунктуації, на відміну від чітких і всім зрозумілих математичних правил, здавалися їй набором безглуздих, беззмістовних термінів, які треба просто завчити напам’ять — а що ж із ними ще робити?