— Що? — пошепки спитала вона.
— Ні, нічого. Просто трохи потерпи.
Дана не зрозуміла, про що він говорить, але про всяк випадок кивнула. Млість у крові не зникла від того крихітного болю, що був на початку, а навпаки, ніби підживлена ним, розлилася по всьому тілу Дани так, ніби вона містилася в теплих губах Любка. Світ заметався над нею стривоженим птахом, і вона скрикнула, коли незнайоме відчуття пронизало її з голови до ніг. Любомир видихнув: «Дано!» — так, ніби віддавав Богові душу, а потім поцілував її ще раз, вже без пристрасті, ніжно, і прошепотів:
— Чому ти не попередила мене?
— Про що? — розпухлі від поцілунків вуста ледве ворушилися.
— Люба, тобі скільки років?
— Двадцять три, — все ще не тямлячи, чого від неї хочуть, мовила Дана. — Буде в листопаді.
— І обручка на лівій руці. Ти розлучена?
— Вдова.
— Пробач.
— Та ти тут ні до чого. Цікаво, чому всі, хто вперше чує про це, починають просити вибачення? Враження таке, наче всі навколо — вбивці мого чоловіка.
— Це проста ввічливість. Вони перепрошують за те, що нагадали тобі про нього…
— Ото добра я була б жінка, якби згадувала про нього лише після чиїхось слів!
— І що ці спогади завдали тобі болю!
Дана всміхнулася.
— Людям легше вибачатися за різні дрібниці, аніж визнати справжню вину. Тому вони й роблять це з охотою.
— А твій покійний чоловік… він що, був імпотентом?
— Ні, з чого ти… — тут до неї нарешті дійшло, з чого він це взяв, і їй заціпило. — Я не хотіла б це обговорювати, — сказала вона нарешті.
Любко кивнув.
— Що ж, поговоримо про приємне. Наприклад, про твої губки. Рожеві, солодкі, як мед… Що ти з ними робиш?
— Щоранку цілуюся з ружами.
— І чому я в це вірю?
— Бо ти поет. Ви всі такі довірливі…
— А багато ти знала поетів?
— Так, як тебе, — жодного.
— Це я зрозумів.
— Любку, а чому… — Дана змовкла.
Він підбадьорливо посміхнувся.
— Що, говори?
— Чому ти розлучився з Галею?
— Ти знаєш, як її звуть?
— Про це писала преса.
— Читаєш бульварні газети?
— Тільки ті, де згадуєшся ти. То чому?
— Бо не любив її. Одружився, аби було, як у всіх, і вона не витримала перша — пішла. Крім того, я… у мене була сестра, і вона…
— Померла?
— Так. А Галя хотіла дітей.
— Не бачу зв’язку.
— Я не хочу дітей, Дано. І ніколи не захочу. Це такий біль — утрачати їх, якби ти тільки знала. Тобто не дай тобі Боже дізнатися це…
— Любий, ну що ти говориш? Я втратила спочатку маму, котру не дуже любила, потім тітку, котру любила до нестями, потім помер мій чоловік, і я дійшла висновку, що всі ми рано чи пізно помремо. Ти чув коли-небудь про це? Але діти — це так прекрасно, це вісь, навколо якої крутиться увесь світ, і не можна ігнорувати її. Ось, приміром, мій син…
— То ти в нас ще й друга Діва Марія?
Дана зойкнула.
— Ох, вибач, серденько. Я так звикла всім брехати задля уникнення небажаних запитань, що роблю це автоматично. Насправді це мій двоюрідний брат. Син тітки. Мені було п’ятнадцять, коли він народився.
— А тітка коли померла?
— Майже відразу після пологів. Нирки…
— І ти зосталася в п’ятнадцять років сама-самісінька з немовлям на руках?
— А що робити? — не виказуючи ніяких скарг на несправедливість долі, просто відповіла Дана. — Він єдиний, хто в мене лишився. Я не сприймаю його, як брата. Я стільки з ним няньчилася, так прикипіла до нього серцем, що він для мене як син. Він і є моїм сином. І знаєш — я пішла б на що завгодно заради того, аби він був. Щоб він існував. Хоча лікарі радили тітці Олені зробити аборт. І я радила їй те саме. Я на цьому наполягала… Страшно навіть уявити собі… Його звуть Мирось.
— Тобто Мирон повністю?
Дана засміялася, потягнувши на себе простирадло, в яке кутався Любко.
— Ану віддай. Який ти жадібний! Тобто Любомир.
Посмішка загойдалась на вустах Любка, мов човен на хвилях.
— Мій тезка?
— Не просто тезка. Коли він народився… я вже тоді захоплювалася тобою, а тітка… вона це знала, і попросила назвати сина саме так. На твою честь.
— Не знаю, чи заслужив я таку честь, але — дякую.
— Дякувати — то забагато. Може, зійдемось на поцілунку?