— Письменник. Ти читала його, я певен, просто прізвища не пам’ятаєш. Ось, наприклад, «Дев’яте термідора», «Чортів міст»…
— Тетралогія «Мислитель»? — пригадала Дана, і Денис чомусь дуже зрадів.
— Ну ось, бачиш! Ти моя розумничка!
— Так, щось подібне ти примусив мене прочитати.
— Дано, — Ден закусив було губу, але не втримався і розреготався, — вдумайся, що ти говориш! Примусив прочитати книжку! Ні, ти безнадійна!
— Дуже на це сподіваюся. І не книжку, а роман! Відчуй різницю!
— Різниця є, але не така, як ти вважаєш. Але то пусте, — Ден сяйливо посміхнувся. — Ми говоримо про Любка, і, щоб ти знала, я вже все виправив. Наснився йому і залишив твій телефон.
Дана застогнала.
— Ти ж не думаєш, що я в це повірю?
— Повіриш, коли тебе розбудить дзвінок, пані математик. Я ледь не забув, що ти не довіряєш речам, які не вкладають у формулу «ікс плюс ігрек дорівнює фігня», та цього разу ти переконаєшся, що світ — це щось більше, аніж міріади цифр у різних позах.
Ден розтанув у теплій ночі, а вранці її справді підняв дзвінок, і не будильника, а телефону. Дана навіть не згадала про своє видиво, зняла слухавку і буденно сказала: «Слухаю». Це міг бути хто завгодно — Ігор, Марко, дон Мігель, хтось із вихователів або навіть дітлахів, що періодично надзвонювали їй з дозволу дорослих. Але у трубці пролунав глибокий і такий знайомий голос:
— Привіт, безсоромна.
Дана застигла; ефект стовбняка не міг би бути більшим, навіть якби її по коліна залили цементом. Вона хотіла обізватися, спитати, як це можливо, на Бога, як він знайшов її, випадкову знайому з бару, та натомість чи то каркнула, чи то крякнула щось невиразне.
Втім, Любко, здавалося, і не чекав на відповідь.
— І не смій кидати трубку, нагідко. Цього разу ти від мене не втечеш.
Глава 34
Семен Йосипович Луска загалом був задоволений життям. Сидячи зараз у кабінеті свого банкіра, він потягував «Курвуазьє» із пузатого келиха і ліниво розмірковував, де це чорти носять Ігоря. Секретарка Катя, як завжди, чемна, гарненька, тільки трохи застара, без жодного слова відчинила йому двері, налила коньяку, поставила попільничку… Дядя Сеня, як любляче називали його у рідній фракції, звісно, знав, що нічого цікавого Ігор у кабінеті не тримає, для цікавих речей є інші місця, поміж іншим — і банківські сейфи, але гостинність секретарки свідчила про високу довіру власника банку «Каравела» до нього. Обґрунтовано високу довіру.
Нарешті Ігор вихором влетів до кабінету і вибачаючись на ходу, простягнув дяді Сені руку для привітання. Той потиснув її з усміхом, хоча внутрішньо поморщився. Що за манера в цього успішного фінансиста одягатися, як хіпі? Вічно джинси якісь, ледве не футболки… У банку ж працює, не кіт начхав… Яка у підлеглих може бути дисципліна, коли шеф наче на пікнік рихтується?!
— Вибачте, — повторив Мельник, сідаючи за стіл, — я тут на природу зібрався із сином. Вигляд трохи неформальний, та що вдієш? Ви до мене у справах, чи так, на вогник зазирнули?
— Я не знав, що в тебе є син, — дядя Сеня був свято переконаний, що з висоти прожитих років і набутого авторитету має право «тикати» навіть Папі Римському.
— Я й сам не знав. Але це — щастя.
— Я думаю. Самі дівки в сім’ї, а тут — наступник, готовий… скільки йому?
— Скоро сім буде.
— Ходить уже до школи?
— Піде восени.
— Ну, то й добре. Хоча доньки у тебе теж гарненькі, нівроку, — Семен Йосипович свояцьки розвернув до себе фото, з якого всміхалися татові троє милих дівчаток, і ткнув у нього жирним пальцем. — Особливо оця ось, середульша. Ну чисто квіточка. Очей не відвести.
Ігор зціпив зуби, пригадавши, як два тижні тому в приватній розмові з Даною побіжно згадав про депутата Луску — у зв’язку з якимось щойно прийнятим законом. «Це мій клієнт, не з найгірших», — сказав тоді банкір. Неждана, почувши це, підібралася, як кішка, що готується стрибнути на птаху, і без усіляких передмов виклала йому все, що думала про дядю Сеню. Ігор не відразу повірив їй, скептично вислухав дона Мігеля, фондові якого допомагав досить давно, і свідчення Любка Шеремета його не переконали ні в чому, окрім того, що хтось колись викрав його сестру. Та зараз, лише дивлячись на ці сліпаки, що стікали лоєм, навіть без знайдених доказів він знав абсолютно точно, так само, як знав власне ім’я — винен. Вперше в житті Ігор порушив банкірську етику, та воно того вартувало. І мучитися докорами сумління він не збирався.
— Я у справах, мій друже. Хотів поговорити про той контракт, на імпорт ста тон канадського зерна, оплату за який чомусь не перерахували твої курви-операціоністки.