— Він хоч до тебе не чіпляється? — постійно допитувалася тітка, вимогливо блискаючи на Неждану своїми волошковими очима. — Скажи мені, тільки правду, таке бувало?
Дана чесно відповідала — ні, не бувало, і дуже шкодувала, що не може бодай ствердно кивнути у відповідь. От тоді дяді Васі точно приснився б гаплик. І сотня Май разом із фуріями, валькіріями та всіма демонами всіх релігій світу не втримали б Олену від святої помсти. Але Василь Забіякуватий зовсім не звертав на Дану уваги. Тобто геть начисто забув про її існування, чому, втім, можна було лише радіти. Дівчинка тихенько з’являлася на кухні, швиденько з’їдала те, що клала для неї в холодильник тітка (де саме Олена бере ту їжу, вона якось не замислювалася), і квапливо поверталася до своїх підручників. Її щоденник підписувала тітка, вона ж переглядала табель і ходила до ліцею на батьківські збори. Так минуло майже три місяці.
Новий рік тітка й небога справді зустріли по-особливому — блукаючи до світанку засніженими вулицями міста, з пляшкою пива й таранею, присланою за старою пам’яттю колегами з інституту. Олена рибу не їла і пива не пила, зате разом із Даною ввічливо кивала тим нечисленним сміливцям, які, знехтувавши криміногенною ситуацією у колись спокійній столиці, теж вийшли погуляти вночі, і щосили вигукували, немов підбадьорюючи себе: «З Новим роком!».
А восьмого березня, якраз на Міжнародний жіночий день, дядя Вася таки вбив Данину маму.
Глава 7
Тіло знайшла тітка Олена — вона занепокоїлася, що сестра не виходить до скромного святкового столу, який вони домовилися накрити ще вчора (продукти — від Майї, готування — Дани, сервірування Олени). По дванадцятій дня, після десятихвилинного нерішучого переминання з ноги на ногу біля сестриної — себто вже подружньої — спальні, Олена нарешті постукала в двері. Не отримавши відповіді, постукала сильніше, двері прочинилися, і в утворену завдяки цьому щілину вона побачила, що Майя лежить на підлозі, лицем донизу, а Василя в кімнаті немає. Враз забувши про всі суперечки з сестрою, Олена вихором залетіла до спальні.
— Маєчко, що з тобою? Тобі погано, серце моє?
У відповідь лише рипнуло вікно, чомусь відчинене в цю по-зимовому холодну, непривітну пору. Вже беручи за плечі сестру, щоб перевернути її, Олена знала, що ніколи більше не почує від тієї жодного слова. І навіть того, сакраментального: «Не твоє діло», що так дратувало її, доводячи до сказу, теж не почує. І вже не лишилося на білому світі нікого з тих, хто називав її, як у дитинстві, Льоля. Олена довго дивилася на багряно-сині плями від пальців на сестриній шиї і чекала сліз. Сльози так і не з’явилися, зате прийшло заціпеніння, похмуре відчуття ірреальності, таке, наче і ця кімната, і ця квартира, і увесь дім — усе гуртом — просто жахливий сон, жахливий саме своєю монотонністю, своїми тінями, що ховаються від сіруватого, сяк-так процідженого крізь хмари денного світла по кутках осель і сердець… Не було болю, але його предтеча — така собі рятівна байдужість — вже потроху огортала Олену тупим здивуванням: чому це трапилося саме з Майєю? Чому це мусило трапитися саме з нею?
І — вже цілком слушне запитання — де подівся Василь?
Олена закрила сестрі очі — це було непросто, враховуючи те, що вони ледь не повністю вилізли з орбіт, і пішла викликати міліцію.
Неждана саме побігла за мімозами, на які економила довго й невідь на чому. На розі гастроному, біля телефонів-автоматів, уже стояли бабусі з відрами, а навколо них юрмилися покупці, здебільшого — чоловіки, які з болем у серці відривали від щоденної порції горілочки нещасні копійки, аби раз на рік віддаруватися від своїх жінок, тицьнути їм ті патички з крихітними жовтими кульками ледь не в писок, разом із парфумами «Росинка» і вечірнім концертом по телевізору, і благополучно забути про їхнє існування до наступного свята. Тут усі так жили. Це були правила гри, яких дотримувалися і молодиці, і їхні кавалери, що полюбляли жартувати: «Як добре, що жіночий день лише раз на рік», і квіткарки, котрі в ці дні дерли з покупців три шкури, та ще й вовну знімали. У Дани грошей вистачило лише на дві крихітні, убогі, як рання весна, гілочки, але дівчина квапилася додому в доброму настрої, навіть обігнала на сходах двох сердитих чоловіків, і зовсім не зауважила, що один із них у формі, і що під їхнім парадним стоять сині міліцейські «Жигулі».
Дана мала свої ключі, та не встигла навіть брязнути ними — двері розчахнулися, як вхід у печеру Сім-Сім, і тітка Олена, чомусь замотана в пухову, ще бабусину шаль, гаркнула на небогу люто, мов пес: