— Де ти лазиш? Марш на кухню!
І Дана збагнула — трапилося щось страшне. Вона не вміла надумати, що, але одне знала напевно — ніколи раніше Олена не говорила з нею так. І річ була не в словах, що розпорювали повітря, як ніж грабіжника — перину. І навіть не у виразі тітчиного обличчя. Це очі… вони зненацька нагадали Неждані синю смальту, яку вона бачила на стінах Софійського собору — непрозорі, застиглі, мов неживі. Квіти випали з Даниних рук.
— Мама?
Дівчина рвонула вперед, та тітка все ж устигла схопити її, не дати увійти в материну спальню. За спиною щось хруснуло — ледь чутно і водночас голосно. Важкий формений черевик наступив на мімози. Дана зойкнула, а міліціонер розгублено подивився собі під ноги.
— Вибачте…
— Пусте, — сказала тітка голосом, що здавався вкраденим у якогось дерев’яного ідола. Візитери, обидва несподівано схожі на сором’язливих лелек, довго витирали ноги об зачовганий килимок біля порога, ще довше називалися та показували якісь посвідчення, а Неждана дивилася на них і усміхалася.
— Де мама? — спитала вона нарешті.
— Вона не знає? — спитав той, що в цивільному — з волоссям кольору стиглого жита і густими вусами.
— Вона щойно повернулася, — пояснила тітка.
— Сьогодні Восьме березня, — нагадала Дана, ставши навшпиньки, щоб через плече дядька у формі зазирнути до маминої кімнати. — Я квіти купувала… А ви вже привітали своїх жінок?
— Сонечко, будь мужня, — той, що у формі, з погонами капітана на худих плечах, чорнявий і вилицюватий, потягнувся, щоб взяти її за руку, та Дана відступила, притьмом сховавши долоню за спину. — Чорт, як я це ненавиджу! Може, ви їй скажете?
Дана не знала, до кого він звертається — до тітки чи до свого колеги в цивільному, і що саме хтось мусить їй сказати, але затрясла головою так, що окуляри в некрасивій чорній оправі сповзли на самісінький кінчик носа.
— Я не…
— Доню, — здавлено мовила тітка Олена, і все стало зрозуміло.
— Ні, тьотю!
— Майя… вона…
— Я не хочу…
— Мені так шкода, але вона…
— …нічого чути. Не хочу чути… нічого…
— Твоя мама померла.
Неждана підвела очі й глипнула на міліціонерів поверх оправи.
— Зовсім?
На Олену вона підкреслено не дивилася. Не могла, їй здавалося, що варто лиш глянути на неї — і її легені луснуть, увібравши в себе ще й тітчині ридання. Вона знала, що тітка Олена захлинається криком, знемагає від нього, гріє його бабусиною шаллю, щоби він скоріше розтанув, розчинився у ній, вийшов крізь пори. Але він не розтане, як той сніг, що падав їй на вії у Новорічну ніч. Ні, він житиме у ній ще довго, так довго, що тітка звикне до нього, як звикла було Дана до того, що мати ніколи її не помічала, ніколи не пишалася нею, не читала їй казок на ніч, не обіймала її, так і не взяла до рук жодної з десятків грамот, чесно зароблених донькою на різноманітних олімпіадах, до того, що в цій родині її справді не ждали. Але це трохи інший біль… Дана повернулася до дядька в цивільному.
— Хочете чаю?
— Він задушив її, — говорив чоловік у формі сам до себе, оглядаючи шию покійної. — Голими руками. Слідів боротьби немає зовсім — спала вона, чи що? На те схоже. Може, й прокинулася вже в останню мить, та пізно було.
— А ви як вважаєте, вона мучилась? — Олена, що, здавалося, примерзла до одвірка, нарешті ворухнулася. Зробила кілька непевних кроків у бік сестри — тіла сестри — та не втрималася і впала на дешевий, із ситцевою оббивкою стілець. Які ж меблі в них убогі, промайнула недоречна думка, аж від людей стидно… Зате креми в Майї на трюмо — дві її зарплати! Її…
— Я ж просив вас вийти! — капітан блимнув невдоволено, але все ж відповів по суті. — Я не патологоанатом, та гадаю, — ні. Це вас утішить?
Він і сам не знав, навіщо бовкнув останню, злу фразу — чи його дратувала ця сліпуча врода в оправі ледве не жебрацького животіння, чи просто давалася взнаки втома — це була остання година його чергування, виснажливого, довгого, з дрібними пригодами: бійки, крадіжки, хуліганство. Він уже спав, коли до відділку подзвонили, спав, поклавши голову на щойно підписаний протокол, а йому сказали: «труп, можливо, вбивство». Перше, що він подумав, — убивство побутове, розкрити — раз плюнути, а тепер видно, що натуральний «глухар» накльовується, і він вільний плюватися, як верблюд, на далекі відстані, але знайти привида квартири номер дев’ятнадцять, відомого її мешканкам, як дядя Вася, буде не так уже й просто. Руда красуня випросталася на своєму стільці, що виглядав чомусь, як трон, хоча ще хвилину тому був старою кривоніжкою у глибоких подряпинах, і розгнівано сказала: