А потім усе скінчилося. Доволі різко, хоча й цілком прогнозовано. Він ще навіть не встиг здобути вищу освіту, а вже розпрощався з ілюзіями. Прощання вийшло болісним. Ілюзії плакали, він тримався, як міг, бо знав: єдиним словом, що справді зачіпало серця людей, стало «гроші», а ось за вірші їх платити перестали. Літературний гонорар як поняття впав у анабіоз, сякий-такий дохід приносила лише журналістика. Поденщина. Панщина. Назви різні — суть одна. На вході до редакцій деяких газет — не кажучи вже про телебачення — можна було сміливо чіпляти оголошення: «Тут проводиться розмін божої іскри на гроші. Також за окрему платню допоможемо закопати ваш талант — недорого». І на те не було ради. Щоправда, віддані прихильниці, яких більше цікавила популярність того, хто поруч у ліжку лежить, а не його статки чи, Боже борони, така дурниця, як чоловіча сила, не кинули Любка в біді, і періодично нагадували йому про своє існування. Та навіть найбільш невибагливій жінці треба деколи дарувати квіти чи цукерки, а не пожовклі вирізки з газет. Любомир це зрозумів і, вже закінчуючи університет, паралельно із захистом диплома влаштувався ведучим на радіо — всі казали, що голос у нього просто божественний, а ще — позаштатним кореспондентом у бульварну газету.
Два роки тому Любку не приснилося б і в страшному сні, що він не просто триматиме в руках газету такого штибу, а ще й братиме доволі активну — бо їсти хочеться! — участь у її створенні. Щоправда, власник і за сумісництвом головний редактор газети «Юність» не любив цих слів — «бульварщина, жовта преса», але від його нелюбові суть справи не змінювалася. «Юність» була огидною пліткаркою, а якщо пліток бракувало, її дружний колектив, не надто напружуючись, вигадував їх сам. Тиражі газети сягнули небес, і це давало непоганий прибуток, ось тільки Любко, отримуючи зарплату, чомусь відчував себе Іудою. Хоча нікому про це не казав. А ще він з усіх сил намагався ушляхетнити своїми матеріалами цей нещасний, безневинно замащений типографською фарбою аркуш, чия доля була б набагато щасливішою, якби він виходив у рулонах і без тексту. Успішність тих спроб Любка трималася на рівні ефективності зупинки поїзда командою: «Стій, раз-два!». Втім, «Юність» принаймні впіймала хвилю — як часто додавав Любко — в морі лайна, бо переважна більшість газет уявлення не мали, про що їм тепер писати. Цензура як така зникла разом із суворим партійним контролем, і поки розгублені журналісти обережно промацували межі дозволеного, щоразу з подивом виявляючи повну відсутність тих меж, що плавно переходила у вседозволеність, «Юність» швидко зметикувала, що й до чого, і зробила своїм гаслом: «Дамо людям усе!» Ще головний редактор, Бунчук Яків Гнатович, із вигляду — типовий гречкосій, під картузом якого ховався розум, гострий, як стилет, і нічим не обмежена жага до збагачення, любив повторювати: «Народ мусить знати правду! Це його святе невід’ємне право!» Така зворушлива турбота про права простого люду дуже смішила Любомира, особливо тоді, коли він, пересиливши бридливість інтелігента з діда-прадіда, брав до рук свіже число «Юності». Добірної аналітики чи, скажімо, історичних статей, грамотних політичних оглядів там ставало дедалі менше, а потім вони зовсім зникли зі шпальт, поступившись місцем відвертій порнографії, смаженим фактам і так званим результатам журналістських розслідувань — так званим тому, що єдиним, справді ретельно дослідженим у цих матеріалах, був розмір винагороди за публікацію замовної статті. Люди, що звикли вірити друкованому слову, як християни — Біблії, часто не усвідомлюючи, що в усі часи ЗМІ виливали на їхні голови річки брехні — різнилися лише її джерела, зовнішня достовірність та мета появи на світ Божий, — раптом із подивом виявили, як багато в їхній країні геїв, лесбіянок і педофілів. Які невичерпні пласти людожерів, убивць та сексуальних маніяків зберігала в собі родюча українська земля! Довіра до ЗМІ падала з першою космічною швидкістю — і це була воістину благословенна мить, бо далі все стало ще гірше. Частина населення почала купувати «бульварщину» тому, що дуже цікавилася життям сильних світу цього, і її справді турбувало, хто з ким спить і в якій позі, хто на кому одружився, хто кого покинув. Любку все це здавалося огидним до краю. Інша ж частина — і це було ще гірше — почала вірити новій пресі з тим самим фанатизмом, із яким свого часу увірувала в світле майбутнє та комунізм. Несподівано воскрес і запрацював на повну потужність принцип доктора Геббельса: що нахабніша брехня, то легше в неї повірять. Любомир усе життя вважав себе атеїстом, але в ті буремні дні вперше почав молитися, щоб ця преса не потрапила до рук Ніки. Жалюгідні, нікчемні молитви — і він усвідомлював, що Господь, якщо він і є, ні за що на них не відгукнеться. «Ти дописуєш у ці газетки, — скаже йому Творець на якійсь доступній мові — і не обов’язково словами. — Ти безпосередньо причетний до створення цієї макулатури. То чим твоя сестра краща за інших дітей, які, читаючи такі історії, мріють про розкішне життя, про швидке збагачення, і вірять, що ціль виправдовує засоби?» Що відповісти на це, Любко не знав, і тому в необмеженій кількості зносив додому шоколадні яйця, карамельки й ляльки Барбі різноманітних рас. Таким чином він просто відкуповувався від Домініки, а вона раділа його подарункам, щиро, як уміють радіти дівчатка-дошкільнятка, вкладаючи у вигадливі зачіски розкішне волосся своїх лялькових улюблениць. Шкода тільки, що Бог виявився цілком байдужим до Барбі та шоколаду.