Тато зі своєю дружиною Владою дуже кудись поспішав, перетинаючи залізничний переїзд без шлагбаума. Електричка теж поспішала — у межах, визначених правилами залізничного руху. Юхим не звернув уваги на попереджувальний сигнал семафора, а коли машиніст електропоїзда побачив вишневі «Жигулі» на колії, було запізно. Двадцятидворічна Влада загинула миттєво, сорокап’ятирічний Юхим прожив ще два дні — достатньо для того, щоб заповісти синові квартиру в Києві та піклування за Домінікою.
Любомир не любив згадувати ані своє знайомство із сестрою, ані перші дні спільного життя — суцільне жахіття, морок і відчай. Він тужив за батьком радше за правилами пристойності, аніж за покликом серця, бо майже не любив Юхима, хіба десь глибоко в душі, так далеко, що й не розкажеш, ворушилися давні дитячі почуття до тата, з яким ходили в зоопарк, смакували морозиво, а добрі тьоті з майстерні пригощали цукерками, аби лиш про них ніхто не довідався. Але Ніка — вона любила батьків і не могла зрозуміти, чому вони пішли від неї, як вони могли таке вчинити. Дитина не могла збагнути, чому кажуть, що їх забрали янголи, що вони пішли на небо, коли насправді їх поклали у якісь чорні коробки і закопали в землю, а хіба янголи живуть під землею? То якісь злі, неправильні ангели. А ще в неї немає ніякого брата, і ніколи не було, і їй нікого не треба, тільки мамцю і татка, будь ласка, поверніть… Вона була дуже розвиненою, як на свої п’ять років, І так по-дитячому говорила цілком серйозні речі, ставила запитання і сама ж на них відповідала — Любку залишалося тільки дивуватися безперервному потоку істин у вустах дитини і захоплюватися… якби не сльози. Дівчинка плакала день і ніч, а Любко не знав, що йому робити. Він слав прокляття на голову вже спочилого в бозі батька, який практично з того світу, вже буквально переходячи межу, підсунув йому таку свиню. Любко вже не радий був і трикімнатній квартирі в центрі — престижній, з високими стелями та окремими кімнатами, він би з радістю поміняв її на гуртожиток, та хто його питав? Любко спробував порадитися з матір’ю. Агнеса була категорична:
— Віддай малу в дитячий будинок. Теж мені проблема.
— Я не можу, мамо. Я пообіцяв татові, що подбаю про Ніку.
— Це що, десь документально зафіксовано?
— А ти вчила мене фіксувати на папері своє чесне слово?
Голос Агнеси прозвучав так, ніби хтось провів по склу пінопластом:
— Тоді навіщо ти мені дзвониш?
Любко, чортихаючись, кинув трубку.
— Ти теж хочеш на небо, як тато?
Домініка стояла на порозі дитячої. На точнісінько таких, як у Любка, фамільних очах бриніли сльози. Стара, брудна, як порося, лялька, теліпалася в дитячій руці — Ніка тримала її за волосся, і Любомир зненацька гостро, немов серце проткнула скалка, відчув, що ця лялька з лялькою — його сестра. Рідна кров. І єдина істота у світі, яка від нього залежить. Він усміхнувся.
— Ні. Що це ти собі надумала?
— Я боюся.
— Чого?
— Що ти підеш до підземних янголів. І тоді в мене зовсім нікого не буде.
— Я буду. Завжди. Хоч ти й нелагідно мене приймала, — Любомир дорого б дав, аби забрати назад останню фразу: знайшов, кому дорікати, герой, п’ятирічній сироті! Та Ніка лише знизала крихітними плечиками.
— Бо ти впав мені… як той… як його?
— Як сніг на голову? — підказав Любко.
— Ага. Так мама казала. Але — нічого. Живи. Тільки не йди до тата, добре?
— Домовилися. До речі, ти робиш боляче своєму пупсу.
— Ти такий смішний, — сказала дівчинка і ніби на доказ цього усміхнулася — вперше за три місяці. — Це не пупс, а Маня. Хіба не бачиш?
— Ні. А ти як бачиш? — Любко присів перед Нікого, взяв до рук ляльку, абсолютно позбавлену статевих ознак. Рожевий пальчик Домініки торкнувся голови Мані.
— Ну ось же. Коса.
Той день став переломним у їхніх стосунках. Ніка показала братові всі свої іграшки, сорочечки та сукенки, а він нашвидкуруч переклав для неї кілька віршиків Агнії Барто і розповів якусь дурнувату казку, ним самим і вигадану — як на гріх, не міг нічого пригадати зі свого дитинства, адже у вісім років мати змушувала його читати «Іліаду» Гомера. Ніку навіть вдалося нагодувати по-справжньому — спокійно, без крику і тих мікроскопічних порцій манної каші, які раніше доводилося запихати в неї майже силоміць.