— Дідусю, що?
Стривожені карі очі зазирають прямо в душу. «Що, синочку? Де болить? Ходи до нені». Неймовірним зусиллям волі, від якого на чолі виступили великі краплі поту, пан Михайло опанував себе.
— Скажи матері, Іванко…
— Діду! — мала вередливо округлила губенята. Мала… а скільки ж їй? П’ятнадцять, ні… Шістнадцять. Точно. Не така вже й мала. Її прабаба в ці літа носила вже другу дитину.
— Я — Хуаніта. Скільки разів казати?
— Іванко, — з притиском повторив дід, напружено пригадуючи ім’я невістки, — попроси… Урсулу, щоб відвезла мене додому. Я не залишуся на аукціон. Я… щось мені недобре.
«Ходи до мене, синку. Я поцілую — і все мине».
Глава 1
— Мамо, ти не повіриш, — Дана зірвала з плеча важку, набиту книжками шкільну сумку, кинула її на підлогу і, сяючи зеленими очима, швидко перетнула крихітний передпокій та штовхнула кухонні двері, — я посіла перше місце на міській математичній олімпіаді! Кляте перше місце! Інтеграл заявив, що в мене мозок, як калькулятор і що я… О, чорт!
За столом розміром із шахівницю сиділа ще зовсім молода, пишних форм білявка. Її кругленьке, гарненьке личко ледь помітно змінилося від звуків дзвінкого юного голосу — по ньому пробігли легенькі брижі, подібні до тих, що утворюються на поверхні озера від легкого вітерцю, а в сірих, туманних очах відбилося легке роздратування.
«О ні, тільки не це! Не зараз! Знову…»
— Твоєї мами немає вдома, — нетерпляче зронила жінка і, звертаючись до чоловіка навпроти — Дана бачила його лише зі спини, — пояснила: — Це моя небога.
Спина, обтягнута чорним, блискучим від потертості піджаком, володіла напрочуд неприємним, деренчливим та писклявим фальцетом, яким і відповіла:
— Он як?
А потім озирнулася, і з’ясувалося, що й лице — чи, ліпше сказати, писок у неї блищить, як і костюм — масно та неохайно. Обмацавши Дану нахабним поглядом, дядько повернувся до блондинки, яка знервовано, тремтячими пальцями поправляла вкладене у вигадливу зачіску пишне фарбоване волосся, і поблажливо мовив:
— Не треба пояснень. Ця кобилка не може бути твоєю донькою — хіба що ти народила б її в десять років.
Жінка силувано всміхнулася — її тонкі, підфарбовані чудернацькою темно-рожевою помадою губи ворушилися, судомлячись, мов дощові черв’яки. Вона почувалася ніяково, але не настільки, щоб припинити цю гру «Не-кажи-йому-хто-ти-мені-насправді». Дана зітхнула — вона любила свою неню, та інколи зовсім її не розуміла. А ще їй украй не сподобалося, що черговий материн «останній шанс» назвав її «кобилкою». Так, вона у свої одинадцять років виглядала ледь не на чотирнадцять, так, вона була рослою, незграбною, з довгими й тонкими, як гілки, руками, ногами, схожими на більярдні киї, та формами соснової дошки, однак усе це не давало права дядькупідсвинку ображати її. Настрій, щойно такий піднесений, упав нижче плінтуса. Дана, зсутулившись — це завжди траплялося з нею, коли хтось «тактовно» вказував на її надто високий зріст, — попленталась до виходу. Услід їй пролунало:
— Інтеграл — це прізвисько їхнього математика.
О, яке доцільне пояснення! Невже мати думає, що того кнура це хвилює?
— То що він сказав? — це вже адресувалося до доньки.
— Нічого особливого, — Дана не втрималась і мстиво додала: — Я все розповім мамі.
Причиняючи за собою двері, вона почула фальцетове:
— Твоя сестра заміжня?
— Ні.
— Помітно. Цій лошиці — твоїй племінниці — бракує твердої чоловічої руки.
Дана з усієї сили вдарила кулаком об одвірок, на очі навернулися сльози — від болю і злості. Доки це триватиме? У тітки Олени справді не було чоловіка — вона, сміючись, називала це вінцем безшлюбності сестер Тиктор, — але вона скрутила б в’язи кожному, хто насмілився б кинути на Дану бодай кривий погляд. На відміну від мами, яка вважала доньку чимось на кшталт ненависного паспорта — живим свідоцтвом її чималих літ — і ховала свою дитину від кавалерів, щоб не відлякувати їх спочатку. Так вона завжди говорила — спочатку. Я потім скажу йому правду, повторювала мама, мило червоніючи. Мабуть, малося на увазі «після весілля» — завжди думала Дана, проте нагоди перевірити це, на її щастя, жодного разу не трапилося. «Потім» уперто не наставало. «Спочатку» в матері бувало ледь не щомісяця, але до щасливого завершення справа не доходила.