Іноді з цього приводу мати мов сатаніла — Дана цього не розуміла. Ти ще надто молода, щоб тямити таке, говорила тітка Олена, безцеремонно випихаючи небогу з кухні, де несамовито репетувала її мати, а Оленина сестра Майя. З-за дверей линув брязкіт розтрощених тарілок і вигадливі прокльони. Похнюпившись, дівчинка поверталася до підручників, уявляючи себе принцесою в королівстві фактів і цифр, а щастя — життям без жодних емоцій.
Так було від самого раннього дитинства Дани, та з того дня, коли їй зрівнялося десять, буйні спалахи у Майї почали змінювалися глибокими депресіями, і невідомо, що було краще. Під час нападів глибокого пригнічення мати тихо плакала, інколи навіть скавчала, як поранене звірятко, і, схлипуючи, повторювала, як заведена: «Ну що зі мною не так?!» Із цим більш ніж риторичним запитанням вона чіплялася по черзі до сестри, доньки й радіоприймача. Сестра й донька мовчали, а трипрограмне радіо, що в народі ніжно називалося «брехунцем», говорило щось про гласність, перебудову та демократію. Тоді мати шаленіла.
— Перебудова! — вигукувала вона з піною біля рота. — Демократія! Все будують і галасують, а їсти нічого!
Втім, нічого їсти у їхньому домі було відколи Дана себе пам’ятала. Бо для того, щоб купити хоч якоїсь їжі, треба було або ставати у довжелезну чергу за всім — від цукерок до масла, або ж іти на базар, але ні того, ні іншого Майя ніколи не робила. Просто не могла собі дозволити змарнувати три години на чергу за свіжим коропом чи ковбасою — їй треба було влаштовувати своє життя. «Особисте життя, якщо ви розумієте, про що я», — казала Майя і грайливо підморгувала. Звісно, всі розуміли, про що вона. Але від цього крихітний «Морозко» на кухні не ставав повнішим.
Дана чесно намагалася навчитися готувати, але в неї нічого не виходило. Перша її спроба зварити такий борщ, як у покійної бабці, закінчилася катастрофою, внаслідок якої довелося наново білити стелю. Дана пробувала ще й ще, сподіваючись досягти свого бодай упертістю. «У мене не виходять перші страви, — думала вона; — то спробую зробити щось із м’яса». Безнадійно. Єдине, що їй вдалося — це дістати м’ясо, але тим рагу, яке з нього вийшло, плювалися навіть дворові коти. З рештою продуктів було не краще. Овочі, риба, крупи — все це, немов знущаючись над нею, незмінно виходило якимось позбавленим смаку, то напівсирим, то перевареним, і близько було не схоже не те що на бабусині смаколики, а й на ту звичну їжу, яку Дана часом куштувала в гостях у шкільних подруг. Вона взагалі погано справлялася з тим, до чого не можна було застосувати математичні закони, і побивалася, що досі ніхто не здогадався записувати кулінарні рецепти у вигляді формул, а поради на кшталт «борошна, скільки візьме» просто заводили її в глухий кут. Від голодної смерті сім’ю Тиктор рятували напівфабрикати, доки вони ще були у продажу — болгарські супи з консервних банок та рідкісні, як та комета Галлея, з’яви на кухні тітки Олени: вона вміла варити картоплю і смажити яєчню. Часто Дана, дивлячись на таких подібних і водночас таких різних сестер, шкодувала, що вдачею вона не в тітку, і водночас тішилась, що, за словами матері, схожа, як дві краплі води, на «того вилупка» — на невідомого їй батька.
Мама народила її у сімнадцять років і з притаманним їй своєрідним почуттям гумору охрестила позашлюбну доньку Нежданою, цим знявши з себе будь-які зобов’язання щодо відповіді на вічне запитання дітей, котрим судилося рости в неповних сім’ях: «Ким був мій тато?» «Твій тато — прочерк! — зловтішно репетувала Майя, помахуючи зеленошкірим свідоцтвом про народження, коли Неждана втретє — це сталося невдовзі після того, як вона пішла в перший клас — спитала про заборонене. — Великий жирний прочерк! Ти задоволена?!» Але Дана задоволена не була, бо перед цим підслухала чергову сварку матері й тітки. «Ти просто сука! — кричала Олена. — Чому ти не вписала дитині в метрику якогось вигаданого дядька?! Як їй тепер паспорт отримувати?» — «А чого це має мене обходити? — холодно поцікавилася Майя, — так вона завжди говорила з сестрою. — Якось отримає. Буде Іванівна. Або й так переб’ється. Матиме лиш ім’я та прізвище, як справжня європейка. І нехай радіє, що я їй у татусі не записала якогось Хуліо, бо по батькові то звучало б геть непристойно!»
Радіти з того приводу, що вона — безбатченко, Дана так і не навчилася, хоча дуже старалась. Потай вона сподівалася, що тітка Олена одного прекрасного дня таки розкриє таємницю її народження, і геніальний, як Ейнштейн, король чарівної країни Математиків отримає листа з барвистою маркою, відкриє його й заплаче, дізнавшись, що в нього росте така талановита донька. Однак, як потім з’ясувалося, у той час, коли Майя завагітніла, Олена навчалася в Одесі і необхідною Дані інформацією не володіла. Та й бабуся Неждани, що мешкала в невеличкому будинку на околиці столиці й померла, коли дівчинці виповнилося десять, хоч і перебувала тоді поруч із молодшою дочкою, була обізнана в цій справі не більше за старшу. Оскільки непорочне зачаття за версію з’яви Дани на світ сім’єю Тикторів до уваги не бралося, доводилося визнати: батько Неждани виявився негідником.