Заплакав Мирось — як завжди, невчасно. Ще мить тому хлопчик пускав веселі бульки, і з усіх сил усміхався сестрі, аж ось тобі маєш — почервоніле личко і крихітний ротик, що виголошує протест на єдиній доступній йому мові.
— Ану пащу заткни йому! — гримнуло з-за дверей. Потім почулося характерне дзюрчання, і Неждана зрозуміла, що кухня з пляшечкою їй сьогодні не світить. Перлиною в колекції чарівних звичок Василя була манера засідати в туалеті, не зачиняючи дверей. Дана часто, залежно від процесу, мала задоволення споглядати то голі сідниці дяді Васі, то його геніталії. Спроба закрити очі чи бодай різко відвернутися у вузькому коридорчику незмінно закінчувалася травмуванням лоба.
— Чи ти оглухла, курва твоя мати?
Здригнувшись від повторного окрику, Дана кинулась до малюка. На щастя, побачивши знайоме лице, Любко загукав і весело перевернувся на живіт. Не зводячи з хлопчика очей, Дана продовжила збиратися. Вона дуже добре розуміла, що часу в неї обмаль. Хтозна, може, той Семен дефективний, для якого тринадцять років — старість, взагалі в їхньому будинку живе? Що тоді? Натягнувши на себе все, що мала, разом із сарафаном та двома майками, дівчина згадала, що її пальто висить у коридорі, й ледь не заплакала гучніше за малого. І черевики теж там, під вішалкою стоять! Одягнувши Мирка, Дана загорнула його в дві ковдрочки — одну, власноруч нею змайстровану, вирізану з великої маминої ковдри, і в другу, що в неї, за словами тітки Олени, ще її загортали, — Дана тоді пожартувала: «Оце пам’ять» — і вирішила почекати хоч кілька хвилин. Іти в осінній холод босоніж і без пальта здавалося їй безглуздям. Та ледь вона зачула кроки Василя, що наближалися до її спальні, нерви у неї не витримали. Розчахнувши вікно та міцніше притиснувши до себе малюка, Дана почепила на шию сумку і стрибнула з другого поверху в чому була — у драних колготках, заношених светрах і тітчиних «чешках» замість домашніх капців на ногах.
Вдалого приземлення не вийшло. Дана впала на бік і сильно забилася — їй навіть здалося, що з лівого боку щось хруснуло, зате Любомир не постраждав, і це було головне. Кульгаючи і ледь дихаючи — кожний вдих віддавав болем чи то в серці, чи просто біля ребер, — Дана поквапилася забратися геть від будинку, в якому минуло все її свідоме життя. Вона не озиралася, як дружина Лота, їй і на думку не спадала якась ностальгія. Вона просто знала, що більше сюди не повернеться, що дитинство залишилося позаду, і тепер вона, за влучним зауваженням дяді Сені, справді надто стара для віри, надії і ще якихось прекрасних речей, і що віднині в неї не просто немає жодної близької людини в цілому світі, а й даху над головою теж нема. Вона не планувала, що їй робити, просто квапилася втекти з двокімнатного пекла, де торгують дівчатами. Квапилася, побоюючись, що рішучість ось-ось залишить її, і вона повернеться і ляже — під дядю Сеню, і дядю Васю, і під будь-якого іншого дядю, тільки заради того, щоб її Мирось не виріс бродягою. Вона не змогла б пояснити, чому цього робити не можна, вона не думала про вагітність як наслідок співжиття з дядями і не згадувала ні про яку честь, а гасло: «Помри, та не давай поцілунку без кохання», яке з таким екстатичним захватом декламувала вчителька російської літератури, здавалося їй знущанням, насмішкою, порожньою і невагомою, як цибулиння. Вона тільки відчувала — знову це кляте, ненависне слово — просто відчувала: там, звідки вона вистрибнула, причаїлася смерть.
Листопадовий вечір, непривітний і вологий, прийняв її у свої обійми з деяким небажанням, але й відпускати не збирався — Дана зрозуміла це за кілька хвилин. Змерзла вона, певно, ще в польоті, а нині просто заледеніла, незважаючи на те, що бігла, бігла щодуху, а напоєне мжичкою повітря вогкою ганчіркою било її по щоках. Безсоромний вітер, що вже дихав зимовим перегаром, позадирав її благеньке шмаття, тремтливими крижаними пальцями обмацав усе, що міг, а потім проник усередину її тіла і ґвалтовно там поводився. Він обдмухав кожну її клітину, включно з кровоносними, пробігся хребтом аж до потилиці, охопив вогкими долонями лице Дани, а потім заходився вигравати на ребрах якусь тільки йому відому мелодію. Він стукав по них заледенілим молоточком, як по струнах цимбалів, і Дана чула, як дзвенить кожна кісточка, і навіть зуби цокотіли, видзвонюючи, як богемський кришталь. Мирось, поки що перебуваючи у стані відносного комфорту, мовчав і лише водив туди-сюди оченятами, ніби намагаючись запам’ятати шлях.
— Краще б ти міг сказати, куди нам тепер іти, серденько, — пробурмотіла Дана. Мирко угукнув. Неждана зупинилася і присіла на якусь мокру лавку, щоби перевести дух. Їй було так зимно, що в очах, здавалося, застигали сльози. Та варто було подумати, що робити далі.