— Ну, привіт, друга Ковалевська, — озвався директор після хвилинної паузи, упродовж якої він уважно роздивлявся Дану.
— Чого це ви так вирішили? — не вітаючись, запитала вона.
— Це не я вирішив, а твій учитель. Ми ще подивимося, що ти за пташка.
Дана усміхнулася:
— Моє прізвище — Тиктор.
— А моє — Миколович.
— Той самий?
— Який той самий?
— Георгій Іванович Миколович, автор підручника «Алгебра і початки аналізу»?
— Ну, я не сам його писав.
— Дурня. Звичайно, самі. Ваш стиль проглядає дуже виразно, особливо в теоретичній частині. А кого ви там мусили дописати собі в співавтори, то вже інша справа. Ось, наприклад, хто така Ковальчук?
— Хто такий, ти хотіла сказати?
— Якщо «такий», то чому в кінці підручника написано: «Ковальчук Людмила Семенівна»?
Георгій Іванович засміявся.
— Що ж, принаймні пам’ять у тебе добра. А Людмила Семенівна — другий заступник міністра освіти.
— Я так і думала.
— Я бачив твої роботи з олімпіад.
— Я теж їх бачила.
Сміх Миколовича став гучнішим.
— Тобі не цікаво, що я про них думаю?
— Ні. Я й так знаю: «Непогано, дівчинко, якщо ти справді писала це сама».
— О, якраз щодо цього я не маю жодних сумнівів.
— То якої ви думки?
— Вражаюче.
Дана раптом відчула таке полегшення, що в неї аж ноги затремтіли.
— Сідай, будь ласка, — запросив директор, і, коли дівчинка вмостилася за довгим столом для нарад, поклав перед нею аркуш паперу, кулькову ручку і збірник задач з основ вищої математики для одинадцятого класу.
— Задача шоста на дванадцятій сторінці, — диктував він, — восьма на сорок п’ятій і тринадцята на сто сімдесят першій. Поки що досить. Відповіді в окремій брошурі, так що списати не вдасться. Вперед!
«Дитячий садок», — розглядаючи умови першої задачі, подумала мала. Друга була ще легша, однак над третьою довелося попрацювати. Миколович вийшов кудись у справах і повернувся за сорок хвилин. Дана розважалася тим, що складала літачок зі списаного паперу.
— Нічого не вийшло? — співчутливо запитав він.
Неждана підстрибнула, крутнулася — добре, що крісло це дозволяло — навколо своєї осі і, квапливо розгорнувши пожмаканий аркуш, простягнула його директору.
— Четвертої задачі я тобі не задавав, — зауважив той.
— Ну то й що? Я знайшла її сама.
Якийсь час Миколович тупо дивився на аркуш, потім перевів погляд на дівчину, потім перегорнув папірець і стиха промовив:
— Ласкаво просимо, маленька Тиктор.
Єдиний, за ким сумувала Неждана, залишаючи свою, як вона любила повторювати, ну дуже середню школу, був Інтеграл — викладач математики і вихователь від Бога, чоловік, який багато в чому замінив їй батька. Петро Олексійович примітив некрасиву руденьку дівчинку ще тоді, коли нудьгував у складі приймальної комісії для першокласників, підміняючи свою хвору дружину — вчительку початкових класів. Мала з рідкісним-іменем, що до школи прийшла чомусь у вісім років (насправді «добра» мама просто замоталася й «забула оформити все вчасно»), озвучила вказаний у букварі віршик про білочку так легко, що це викликало підозри — а чи не завчила вона його напам’ять до іспиту? Іспит, звісно, був умовним, і проводився радше з метою хоч трохи уявити собі рівень підготовки діточок, бо до першого класу брали всіх, окрім розумово відсталих. Однак у випадку з Нежданою Тиктор учителів охопив азарт.