— З якого склепу? — не зрозуміла Дана.
— З крамниці.
— А про яку купюру ви говорите?
— У п’ятдесят баксів. Я увесь дріб’язок тим бикам віддав..
— Я… — на якусь секунду Дані аж заціпило, — дякую вам… я віддячу, відпрацюю… я…
— Не сумніваюся, — мовив Денис урочисто. — Менует виконаєш. Сиди спокійно й нікому не відкривай. Я повернуся за півгодини.
У відповідь Дана чхнула — та так добряче, що бризки з носа і рота розлетілися по всьому салону. Ден зареготав.
— Боже, яка ти сексуальна! Зваба з тебе так і пре, просто в усі щілини лізе, як протяг, — хоч поролоном затикай!
— Ви з мене знущаєтесь?
— Ні. Пробач. Я скоро буду. Не тікай.
— Я не божевільна, — буркнула Дана, обійняла Мирка, який запустив свої розчепірені рожеві пальчики в її кучері, і заснула. Вона не чула, як повернувся Денис, і кинулася лише тоді, коли авто в’їхало на подвір’я якогось приватного будинку. На сидінні біля неї лежали два пузаті пакети з крамом. Із одного стирчали рожеві бавовняні повзунки. Або син Денисового друга був дівчинкою, або сам Ден нічого не петрав у традиціях, гордо вирішила Дана. Що з нього взяти, з неукраїнця?
Глава 20
Про те, у чиєму домі вона оселилася, Дана дізналася тільки ранком. Бо увечері Денис буквально виволік її з авто — рухатися сама вона вже не могла, і на руках доніс до вітальні. Дана намагалася не сильно до нього притискатися, щоб не забруднити франтівське пальто. Крізь сонну полуду вона бачила лише, що потрапила до приватного сектора, щоправда, у межах міста. Потім Денис повернувся за Мирком, і, доки Дана куняла на підозріло знайомому дивані у позі знака питання, вимив і нагодував малого. Отямилася Дана, тільки коли хтось легенько поляскав її по щоці.
— Що… пора? — вона ледве розплющила мов клеєм змащені повіки і вирячилася на Дениса, що змінив костюм на джинси та светр. — Де Мирось?
— Спить нагорі. Там є маленьке ліжечко з високими бильцями, що більше годиться для школярів, звісно, але він не впаде.
— Тоді добре. Я готова, — Дана притиснула долоню до рота, який уже звично наповнився гіркою слиною, спростувавши цю бадьору заяву, і її ледь не вивернуло. Ось що означає забути, чим ти займалася після того, як востаннє мила руки. — Тобто ще не зовсім. Де тут можна прийняти ванну?
— Праворуч по коридору, другі двері. Не барися.
Дана купалася і плакала, а витираючись, просто ридма ридала. Хто б міг подумати, що такі звичні, буденні речі, як шампунь, духмяне мило, пухнастий рушник і теплий халат стануть для неї розкішшю, яка не триватиме довго за будь-яких умов? Цікаво, цей білявий лицар передпенсійного віку помітить, кохаючись із нею… тобто займаючись сексом, що вона незаймана? Хлопці у школі казали, що це помітно. І що їй тоді брехати про Мирка? Чи нічого? Яке йому діло? Гроші — товар — гроші, — чи як там учив той бородатий німець із портрета, що висів колись у кабінеті завуча? І ще Ден звелів не баритися — чи означає це, що вона може побути у цьому царстві кахлів хоча б годину? Якось налаштуватися…
— Дано, виходь! Чи ти спиш, і тобі сняться лаври Іхтіандра місцевих каналізацій?
Хто такий Іхтіандр, Дана знала — завдяки тітці, і жарт оцінила. Сяк-так натягнула на ще вологе тіло свою теплу спідницю, светр і вийшла у вітальню, де на журнальному столику вже була накрита скромна вечеря. Парувала каша, з вигляду схожа на вівсянку, стояв кухоль із молоком, а біля стола — Денис із роззявленим ротом.
— Там два абсолютно чисті халати висять, — нарешті озвався він. — Чи ти не бачила?
— Це мої речі, — сердито зронила Дана. — У них я почуваюся затишно.
— Затишок у багні? Ти цікава жінка! Гаразд, їж. Потім поговоримо.
— А ви?
— Я не голодний.
Від запаху каші Дану трясло. Вона готова була хапати цю рідоту голими руками. Ледь стримуючись, за три секунди проковтнула крихітну порцію, з жалем подивилася на чисте — хоч зараз до буфету — рожеве дно тарілки і несміливо спитала:
— Можна ще?
— Ні. Судячи з твого вигляду, ти не їла дві доби. Тобі стане зле. Не помреш, звісно, та навіщо мучитись? Завтра поснідаєш ситніше.
«Все правильно. Якщо мені буде зле, я зіпсую зоряну ніч за двадцять баксів. І тоді нема мені прощення».
— Що ж, я до ваших послуг.
Ден відкопилив губу, оглядаючи її, мов таргана, що танцює канкан, — із легкою огидою, проте й не без інтересу.
— Відчепися, нагідко. Я постелив тобі в одній кімнаті з малим. Ти мусиш поспати.
— А ми… хіба ми не будемо… себто я хотіла сказати… ви ж мене найняли, щоб…
Ден зітхнув і відвернувся до вікна. Не варто було брати цю дівчину, якщо чесно. Йому справді потрібна компаньйонка — у те місце, куди він зібрався цієї ночі, самому ходити не прийнято. Це викликає підозри і, як наслідок — проблеми зі здоров’ям у самітника. Він уже був у тому кублі кілька разів, хоча й не виглядало на те, що це — місце, яке він шукає, та він мусив у цьому переконатися на всі сто відсотків, аби більше не повертатися туди. Там він постійно натикався на цього поета, Любомира Шеремета, що тягав із собою якихось нерозбірливих дівуль, одну страшнішу за іншу. Втім, там це вважалося хорошим тоном. У такі місця не водять красунь-наречених і дружинам про них не розказують. А те, що йому, Денису, було неприємно бачити в тому місці такого талановитого хлопця, безумовно, великого поета і свого кумира, з порожніми, як чорні провалля ополонок у білій кризі, очима і таким цинічним усміхом, що нестерпно хотілося ляпасом стерти його з вуст, — то це проблеми не римувальника. Ден також підшукував собі щоразу іншу дівку, зосередившись на професіоналках, але сьогодні він схибив. Чи піддався емоціям? Що йому з цієї ляльки? Навіщо він її підібрав? Знав же наперед, що пуття з неї не буде, але — пожалів. Уявив собі, що від неї залишиться, коли ті три бугаї пропустять її через себе — а все до того йшло, і розклеївся. Чимось вона нагадала йому Віолетту. Не віком, звісно, і не зовнішністю, однак… Чим? Долею? Теж сумнівно. Ця — нещасне, зацьковане дитя, а Віта — квітка домашня, оранжерейна. І тут Ден зрозумів: невинністю, ось чим. Чистими до прозорості очами. І повним нерозумінням того, що вона на повному ходу в’їхала в життя, а також того, які будуть наслідки. Та й він теж добрий, нічого сказати! Старий бовдур із куцими залишками сентиментальності. Смішно — маючи такий вік і досвід. Кумедно і якось безпорадно й досі почувається він у цій країні, наче й не прожив тут двадцять років, наче й не знає вздовж та впоперек усі звичаї, вади й чесноти цього народу. А ця мода вдавати із себе клятого Ланселота колись доведе його до біди. Він зиркнув через плече на дівчину, що застигла в очікуванні відповіді, як соляний стовп. Здається, вже довела. Ні, без усякого «здається».