— Може, почитаєш нам щось із «Читанки»? — вкрадливо поцікавилася директорка школи, пишна дама бальзаківського віку з лицем, круглим, як місяць уповні, та дбайливо вкладеною пізанською вежею бузкового волосся на голові. «Читанкою» називалася добірка невеличких оповідань та казок для другого класу. Дана кивнула.
— Залюбки.
Слова, що називається, відскакували у дівчинки від зубів. На проставлені наголоси вона навіть не дивилася, читала дуже швидко, але виразно, з усіма необхідними паузами та інтонаційними забарвленнями.
— Так-так, дуже цікаво, — пробурмотіла директорка, коли Дана закінчила декламувати.
— Тепер… гм… будемо рахувати. Що більше — два чи п’ять?
Дівчинка зняла грубі окуляри в чорній оправі, потерла пальцями повіки, сяйнула на комісію неймовірними, безсоромно яскравими зеленими очима і ввічливо поцікавилася:
— Розумніші запитання є?
Першим розсміявся Петро Олексійович, щосили намагаючись не зважати на шоковане обличчя директриси.
— У скільки років ти навчилася читати? — спитав він, заспокоївшись.
— У три.
— А в тебе є улюблена книжка?
— Цілих дві, — гордо сповістила крихітка, начепивши окуляри на перенісся.
— І які ж?
— «Магістр розсіяних наук» і «Математика для п’ятого класу».
Отак усе й почалося. Інтеграл — так його називала вся школа, навіть колеги, і так, іще гаразд не знаючи, що означає це слово, подумки іменувала його Дана — мав феноменальний нюх на таланти, був безмежно відданий учням, тим предметам, які читав, і рідній школі — саме в такому порядку. Маленька напівсирота, допитлива, цікава до всього, як кішка, здібна, як чорт, і зворушливо негарна чимось торкнула його серце — суворого батька трьох синів. Він навчив її всьому, що знав про математику і про життя, та дуже скоро відчув, що загальних знань їй не досить.
— Тобі треба перейти до школи з математичним ухилом, Дано, — сказав він їй. — Ти своє наздоженеш. Я про це подбаю.
І дотримав слова. На свято Першого дзвоника у новій школі, тобто в ліцеї, прийшло двоє дорогих Дані людей — Інтеграл і тітка Олена. Петро Олексійович, як завжди, горбився, та ще й голову нахиляв так, що підборіддя майже торкалося грудей, — своє прізвисько він і отримав за те враження, яке справляла його чудернацьки зігнута постать, — зате в руках тримав айстри кольору червоного вина. Це були перші квіти в житті Неждани.
— Мені подобається твій учитель, — сказала того ж дня тітка Олена, забираючи небогу після уроків. Нова школа містилася в центрі, далеченько від їхнього дому, і хоч дівчинка була вже цілком самостійною, тітка по можливості заїжджала за нею. Останнім часом така можливість випадала дедалі частіше — роботи в науково-дослідному інституті було небагато.
— Він більше не мій учитель, — заперечила Дана.
— Він завжди ним буде. Прикро, якщо ти цього не розумієш.
Неждані стало соромно. А рівно через місяць після цієї пріснопам’ятної розмови вона дізналася, що Петро Олексійович Охріменко, повертаючись із Чернівців, де жила його мати й де народився він сам, намагався заскочити в поїзд на ходу, але послизнувся і впав прямо під колеса вагона. Ховали його в закритій труні. Неждана поїхала на Буковину віддати останню шану тому, хто назавжди залишився її наставником. На віко домовини тихо лягли рубінові айстри.
Повернувшись, дівчинка ще з більшим завзяттям взялася до навчання. Викладачі ліцею тільки головами хитали та округлювали роти в німому захопленні, перевіряючи її контрольні роботи. Їй віщували блискуче майбутнє, і вже ніхто не сумнівався, що політехнічний інститут прийме Неждану Тиктор на будь-який обраний нею факультет без усіляких вступних іспитів. Її називали «розумниця» і «міс Алгебра», її любили вчителі — за старанність та сумлінність, і однокласники, більшість яких були хлопцями, — за те, що вона була «своїм хлопцем», уміла грати в футбол і ніколи не скиглила, хоч би що трапилося. Вона мала успіх. Ні, не так, вона досягла успіху. Він не впав їй з неба. Їй нічого ніколи не діставалося просто так. Вона тяжко працювала, і в результаті… що? Та нічого. У неї ніколи не було справжньої сім’ї, але досі Дана не усвідомлювала так гостро, що вона цього потребує — родинного тепла й затишку. Та що до її потреб мамі, яка не може змиритися з тим прикрим фактом, що їй уже аж тридцять, і ненавидить доньку за те, що та не дає їй про це забути, чи тітці Олені, милій і люблячій, та лиш на крихту менш легковажній, ніж її сестра? Дана зітхнула і прислухалася. Зойки за стіною ніби стихли, зате дощ припустив із новою силою, перетворившись на справжню зливу, а тітка, напевно, як завжди, забула свою парасольку. Зараз вона з’явиться — мокра, як хлющ, сьогодні п’ятниця, у неї короткий день — і, напевно, принесе щось смачненьке… Остання думка відчутно додала Неждані оптимізму. Де саме в умовах тотального дефіциту тітка дістає ті делікатеси, Дана не мала жодного уявлення.