— Роздягнися, — наказав він, дивлячись на Дану холодними блакитними очима. Вона здригнулася — відчуття виникло таке, ніби її розглядає ожилий лід.
— Для чого?
— Для того, що те дрантя, яке на тобі, не одягне навіть бомж, що себе поважає. Хочу подивитись, який у тебе розмір. Я на цьому знаюся.
Не відомо, з яких небес, але на Дану раптом зійшла впевненість, що цей дивний, трохи відсторонений і защепнутий на всі існуючі внутрішні замки чоловік не зробить їй нічого лихого, і вже, звісно, не стане займатися з нею сексом. Вона рішуче стягнула через голову свій останній теплий светр і взялася за спідницю.
— Облиш. І майку можеш не скидати, — сказав Денис якось надміру квапливо і нарешті повернувся до неї всім тулубом. Потім блакитні крижинки його очей, спрямовані на Дану, почали поволі танути.
— Ти таки гарна, — задумливо і чомусь здивовано промовив він. — Як утілення жіночності. Сама досконалість, просто еталон. А виростеш — відбою від хлопців не буде… Як же ти опинилася на дні, нагідко?
Ні в його погляді, ні в голосі не було й натяку на пристрасть — хоч якою недосвідченою була в цих питаннях Дана, помилитися вона не могла. Так говорять, милуючись у музеї статуєю античної богині, та нікому, окрім хіба що Пігмаліона, не спадало на думку бажати мармурову жінку.
— Скільки тобі років? — спитав Ден і, побачивши, що Дана вже відкрила рота, різко попередив. — Тільки не обманюй!
І вона не насмілилася збрехати.
— П’ятнадцять.
— Ти виглядаєш старшою. Ні, не так — дорослішою. Ні, знову не те… Якби ти сказала «тринадцять», я б і в це повірив. Тобі можна дати зараз скільки завгодно, десь до вісімнадцяти, але через десять років нічого не зміниться — ти так само будеш виглядати юною.
— У двадцять п’ять? — забувши про те, що стоїть перед чоловіком в одній благенькій майці, скрикнула Дана. — Я вже буду така стара!
Денис засміявся.
— Поговоримо про це через десять років. Ти й так багато встигла. Всього п’ятнадцять, і вже маєш дитину… Хто він?
— Себто як? Хлопчик. Звуть Мирось. Я ж казала.
— Я питаю про батька твого Мирося. Хто він? Чим займається? Чи знає, що в нього є син?
І тут Неждана, не відаючи, що з нею коїться, розповіла Денису все — і те, що це її двоюрідний брат, а ніякий не син, і про маму, і про тітку Олену, і про Василя, і про те, як вона тікала від дяді Сені, і як її обікрали… Промовчала лише про те, на якій вулиці жила, а на запитання: «Як твоє прізвище?» — замість «Тиктор», відповіла: «Тортик», просто помінявши склади. Це насмішило Дена, та це була єдина мить упродовж всієї розповіді, коли він сміявся. Вислухавши сповідь, Денис підійшов до Дани впритул, взяв її червону обвітрену руку й підніс до вуст.