Жити стало тяжко. Радянський Союз агонізував, і це бачили навіть ті, кого це лякало. Він корчився та бився, як величезний кит, і хвилі, що розходилися від його тіла, більше скидалися на цунамі. Влітку цього року Україна прийняла Декларацію про державний суверенітет, а місяць тому почалося те, що пізніше увійшло в історію, як «революція на граніті» — голодування студентів. Дана кілька разів ходила на площу Жовтневої революції, дивилася на бліді, рішучі обличчя молоді, на білі пов’язки з написами «Я голодую» на ще зовсім дитячих чолах, і тихо ридала. Одного дня її сльози привернули увагу величезного, як ведмідь грізлі, студента з пронизливими і водночас добрими чорними очима.
— Не плач, мала, все буде добре, — проникливо сказав він, та ще й підморгнув. — Ми тут для того, щоб ти більше не рюмсала. Хочеш до нас приєднатися?
Дана кивнула.
— Скільки тобі років?
— Тринадцять, — відповіла Дана.
— Забудь. Ти на вигляд старша, ось я й подумав… Школярі нам ні до чого.
— То, може, вам пиріжків принести? — наївно запропонувала дівчина, переповнена бажанням хоча б чимось допомогти таким приємним людям. Велетень лунко розреготався, а біля нього, якось нізвідки, ніби матеріалізувавшись із повітря, виник в’юнкий блондин у порепаній куртці з чорного шкірзамінника та заношених до масного блиску джинсах.
— А вона не провокатор? — насторожено спитав він у друга і скосив очі на Дану, вочевидь, чекаючи, що зараз вона дістане з кишені посвідчення із золотими літерами «ПРОВОКАТОР» на червоній шкоринці, і, ніяковіючи, подасть його хлопцям. Неждана справді зніяковіла, однак з гідністю заперечила:
— Нічого подібного.
Її підтримав чорнявий велетень.
— Та ти глянь на неї! — закликав він блондина. — Це дитя ще в школі вчиться. Ні, вона не провокатор. Вона просто руде янголя.
Із цими словами він нахилився, чмокнув її у щічку, а правою рукою розміром з екскаваторний ківш ляснув Неждану по попі, надаючи необхідного прискорення.
— Давай, біжи до своїх підручників.
Дана побігла, але не до підручників, а до тітки, і, захекана, ковтаючи слова, поспіхом спитала, чому голодують студенти.
Тітка Олена ніколи не любила зайвої патетики, але того дня стиха виправила небогу:
— Не «чому», а за що. За свободу.
Тим часом свобода повернулася до своїх захисників не найкращим боком. Так чи інакше обривалися роками налагоджені зв’язки; в Україні, згідно із задумкою кремлівських диктаторів та вигодою Держплану, майже не було підприємств із замкненим у межах власних кордонів циклом виробництва. Промисловість конвульсивно смикалася, як тяжкохворий, якому нагло відключили апарат штучного дихання. З магазинів зникли геть усі продукти; чергу за хлібом люди займали з шостої ранку, а за прилавками, заваленими консервованою морською капустою, разом із бляшанками припадали пилом продавці. Почалася інфляція — те, що раніше було терміном, який мешкав виключно на сторінках підручників із політекономії та в газетних статтях про «загниваючий капіталізм» і «дикий Захід», зістрибнуло з паперу, вишкірило відрощені зуби й заходилося шматувати зарплати та пенсії. Введення карткової системи з відривними купонами мало б поліпшити продовольчий стан республіки, але якщо й поліпшило, то цього ніхто не помітив. Утім, головного болю працівникам торгівлі ця новація, безумовно, додала: озброєні ножицями й матом крамарі вирізали крихітні паперові квадратики, без яких гроші фактично стали недійсними, потім, уже після зміни, розкладали їх за зазначеними на них номіналами і пильно стежили, щоби сума виторгу збігалася з сумою купонів. Робилися ці підрахунки після закриття магазину, і не дивно було побачити освітлені десь опівночі вікна склепу, за якими метушилися озвірілі від криків, сварок та перенапруження продавці.
Однак для переважної більшості людей усі ці негаразди самі собою відійшли на другий план. Вони сприймались, як щось тимчасове, що слід перетерпіти, аби далі було все гаразд. Одного чудового липневого дня біля київської міської ради злетів у небо синьо-жовтим птахом національний прапор України. Запахло волею, і від тих незнаних раніше пахощів паморочилася голова. Газети наввипередки друкували сенсаційні матеріали — про культ особи Сталіна, про радянські концтабори, про життя партійної верхівки, і факти ці поволі привчали народ думати. Багато хто лякався цієї «зливи гласності», однак ховати голову в пісок було вже запізно — її струмені сікли сплячих українців, як батоги. І люди прокидалися.