Стояв недільний січневий полудень, і Дана, вільна від занять, тішилася хвилею свободи. Ден ще звечора десь завіявся по тих своїх таємничих справах, про які він ніколи нічого не розповідав. Нагорі у заваленому іграшками дитячому манежі топтався Мирко — у цариці Тамари, як жартома називав няню Денис, був вихідний. Дана у вітальні хижим круком кружляла над тиждень тому придбаним відеомагнітофоном — відаком (за це слівце Ден її хіба що по губах не бив; він не терпів, як сам називав це, жаргонних скорочень). Дані суворо заборонялося — за поясненням Дениса, лише на певний час — торкатися японського дива, але не була б вона дівчиною, та ще й рудою, якби не порушила заборону. На те, щоб розібратися, що як працює, пішло від сили п’ять хвилин (Ден сказав би — минуло не більше п’яти хвилин. Він мав паскудну звичку постійно присікуватися до вживаних нею слів та манери будувати речення). Перша картина — «Кобра», записана на касеті, котру Дана взяла з барвистого стовпчика, до герпетології не мала жодного стосунку. У ній грав якийсь сумного вигляду італієць — судячи з прізвища, і грудаста білявка, котра думала, що грає, але Дана із цим не погодилася, вимкнула фільм десь на середині й побіжно проглянула назви інших стрічок, зазначених на корінцях коробочок. Не виявивши нічого для себе цікавого, вона полізла до тумбочки з висувними шухлядами, на якій стояв відак і телевізор — у подібній бабуся Ліда колись тримала свіжу білизну. Чому вона зазирнула саме туди, Дана не знала, лише згодом смутно пригадала, що перед тим, як вийти з дому, Денис нібито щось туди ховав. А може, й ні? Однак, певно, цей здогад став поштовхом, щоб зазирнути до верхньої шухляди. Там лежали три відеокасети, без коробок і взагалі без жодних позначок. Дана взяла одну навмання.
Якусь мить на екрані нічого не відбувалося. Потім співачка, вся затягнута в розшитий стразами пурпурний атлас застогнала щось жалісливе про готель, де розбиваються серця. За нею з’явився жінкоподібний співак у ковбойських чоботах, шкіряних штанях, з оголеним торсом і таким довгим волоссям, що його переливчаста, стрижена ледь не налисо попередниця мусила б йому смертельно заздрити. Він співав щось про море, чиї ласкаві хвилі лижуть йому бозна-яке місце, і коли розлючена Дана — ніхто не має права чіпати море, це святе! — витративши на це неподобство добрих десять хвилин, вже збиралася зробити собі приємне і.вимкнути й цю «пургу» — ще одне жаргонне словечко, з тих, котрі Ден ненавидів, — картинка знову змінилася. Після чорної смуги на екрані з’явилася крихітна білява дівчинка, щонайбільше років семи. Вона лежала на краю широченної канапи із зав’язаними очима, вбрана лише у легеньку голубу сукню, і тремтіла так, що зображення теж дрижало разом із нею — і, здавалося, саме від цього. У роті дитини стирчав кляп, босі ніжки з крихітними рожевими пальчиками, довгі й тонкі, як у новонародженого лошатка, були широко розсунуті — так широко, що Дана побачила сліди крові на внутрішній стороні стегон дитини, ще не усвідомлюючи до кінця, що саме вона бачить. Камера показала їх великим планом — і сліди, і стегна, а потім усе — і кушетку, і дівчинку — заступила гола, вочевидь чоловіча спина. Мірою того, як хтось у чорній шкіряній масці на все лице (Дана помітила її, коли незнайомець озирнувся) наближався до дівчинки, окрім спини, на екрані з’являлися сідниці та міцні волохаті ноги. Дана не помітила зав’язок маски — вони, якщо й були, тонули у хащах густого чорного волосся на потилиці чоловіка. Дані стало неймовірно страшно — так страшно, ніби це вона лежала там, майже роздягнута, беззахисна, поранена, і ще подумала, а чи ця чорна маска раптом не справжнє обличчя того хлопця? З тренованих м’язів та підтягнутої шкіри було видно, що років чоловікові щонайбільше двадцять п’ять. Він нагадував Дані ситого молодого хижака, який нахиляється над здобиччю, щоб побавитися, і розірве її, граючись. І справді, молодик нахилився над дівчинкою, щоб висмикнути кляп. Дана була певна, що мала закричить, що фільм — зі звуком, та він і був зі звуком, ось тільки крихітна білявка з густим і сяючим, як у казкової принцеси, волоссям, не кричала — вона судомно хапала повітря, раз у раз округлюючи закривавлені, порепані губи, мов риба, котру витягнули з води. Тим часом парубійко, що присів на канапу, зірвав спочатку сукню з малої, а потім пов’язку з її голови, і невідомий оператор зробив ще один великий план — лиця дівчинки. Блідого, мертвотно-стеаринової білизни личка, на якому ще жили повні божевільного жаху і ясного усвідомлення своєї долі фіолетові очі. Ці очі… де вона могла бачити їх? — спитала себе Дана, бо не хотіла питати, навіщо Денису такі кінофільми і як він узагалі може на таке дивитися. Як можна цікавитись цим… і чому вона сама не в змозі відірвати від цього пекла погляд, що немов якимось потужним, небезпечним магнітом прикутий до екрана. Тут хлопець, що вже розтягнувся на дивані, підняв дівчинку й одним вправним рухом насадив її на себе, і та нарешті закричала — такого моторошного, нелюдського крику, такого дикого вереску, що захлинувся виттям, Дана не чула ніколи в своєму житті. Мала звивалася на тому нелюдові, мов насаджена на гачок біла личинка, зовсім несформована личинка, котрій ніколи вже не стати ані лялечкою, ані метеликом, і все кричала, і кричала, відкинувшись назад, і певно, вже зламалася б у попереку, якби її не тримали сильні смагляві лапи покидька в масці. Пальці ж Дани так тремтіли, що пульт дистанційного управління двічі випадав із них на килим, і коли вона нарешті вхопила його обома руками, щоб зупинити цей жах, геть забувши про кнопку вимикання на панелі відака, очі Любомира Шеремета глянули на неї з кольорової обкладинки журналу «Селянка», і голос тітки Олени, що на мить заглушив крик дівчинки, промовив: «кольору шафранів». Схопившись за груди, Дана зомліла. Отямилася вона від того, що Денис поливав її водою, і не відразу пригадала, що з нею трапилося, побачила лише, що за вікном уже стемніло, а в кімнаті горить чомусь лише настільна лампа, і хрипко прошепотіла: