— Я не хочу в це вірити!
— Ніхто не хотів, — Ден поліз до кишені блискучого сріблястого піджака, що був на ньому цього дня, і чортихнувся, намацавши порожнечу. — Зовсім забув, звідки я повернувся. Не забудь хоч ти нагадати мені, щоб я показав тобі свої документи, бо за те, що я говоритиму далі, ти мене ще, чого доброго, придушиш серед ночі. Так от, тіло однієї з тих трьох дівчаток знайшли у США, цілком випадково, і в такому місці, де за тиждень від нього б лишився тільки скелет, аж через чотири роки після викрадення. У дівчинки не було нирок.
— Але як… чому не відстежили, кому робили трансплантацію нирок в орієнтовний час смерті дитини?
Денис глянув на Дану з повагою і нагородив її якимось іноземним прізвищем.
— Відстежили, міс Марпл. Але це нічого не дало. Юридичне оформлення тих кількох випадків було бездоганним. Ось дитина, яка потрапила, скажімо, в автокатастрофу, її мозок не функціонує, батьки — рідні, зауваж, не прийомні, підписали всі необхідні папери, дитину відключили від апарату підтримки життєдіяльності, а ось і достовірні результати всіх на світі аналізів, які стверджують, що саме ці нирки найбільш підходять для пересадки реципієнту. І як ти доведеш, що насправді йому пересадили зовсім інші нирки? Не будеш же ти знову розрізати дівчинку з родини сенаторів чи мультимільйонерів! Та й наполягати на повторних аналізах ризиковано.
— Це дуже високий рівень.
— Авжеж. На американських колег градом посипалися звинувачення у бездушності та переслідуванні дітей, котрі й так решту свого життя жменями ковтатимуть препарати проти відторгнення. Дісталося на горіхи навіть вищим чинам ФБР.
— А як щодо тих дітей, у котрих взагалі не буде ніякої решти життя?
Ден пригорнув Неждану міцніше.
— А їх оголосили нашими бездоказовими припущеннями. Від безсилої люті ми ледь не сказилися. Ось же тіло, кричали ми, а ось досьє на зниклу в Латвії дитину. Та ти знаєш, нагідко, скрізь є порядні люди, а є чинуші, не за фахом, а від народження. Один із них договорився ледь не до того, що Рита Амтманте — так її звали — у свої сім років пішки до Америки дісталася. Через моря-океани. Маразм. Хоч би як там було, справу закрили дуже поспішно, бо нікого особливо не цікавила доля маленької латишки. Але й це ще не все.
— Ні?
— Ні, — Денис погладив Дану по мокрому волоссю. — Принести тобі рушника? Витрешся.
— Не треба. Продовжуй. Коли мої коси змочені, — раптом усміхнулася Дана, — з них виходять локони, схожі на твої.
— Подібна свиня на коня, тільки шерсть не така, — гмикнув Ден. — А я давно підозрював, що ти мені заздриш. Мені всі дівчата заздрять через них — завжди так було. Ну, гаразд. Отже, тоді, у Ризі, була ще одна дівчинка, яка зуміла втекти від них. Як їй це вдалося, ми не знаємо, бо коли її знайшли у Старому місті, голу, босу і всю в синцях, говорити вона не могла.
— Вона оніміла?
— Не зовсім. Цей стан якось премудро називають психіатри — здається, каталепсія… ні, якось інакше… не пам’ятаю. Я все, пов’язане з цією справою, тримаю в голові до найдрібніших деталей, а саме цього чомусь не пригадаю… цього слівця… Поліція перевернула догори дригом всю столицю, але це нічого не дало. І коли…
— Хто вона тобі, ця дівчинка? — тамуючи біль, що лещатами душив її скроні, прошепотіла Дана. Денис знизав плечима так повільно, ніби на них лежало коромисло з повними цебрами.
— Мені? А чому ти вирішила, що вона…
— Бо ти — перекладач. Чи ні?
— За фахом — так.
— То як ти опинився в Інтерполі? Що може пов’язувати тебе з цією жахливою історією? Тільки одне — дитина, яка вижила. Хто вона тобі?
— Дочка. Тоді я ще з усіх сил намагався стати нормальним…
— Як? Ти про що?
— Не має значення. Я створив сім’ю… привіз до Латвії дружину — киянку, до речі, у нас народилася донька… Віолета, фіалочка. Я так старанно імітував правильне життя, що й сам у нього повірив. Не повірили там, — Денис глянув на стелю, а Неждана, хоча й не зрозуміла, де саме й у що не повірили, промовчала. — Але я… справді любив Віолу. Чи Віту, як називала її Лера. Вона… моя доня… частина мене… не дуже скидалася на це ім’я — де там квітка? Така кругленька, як колобок, смішна… Але їм підійшла. Її викрали на прогулянці. Валерія була зайнята — фліртувала із сусідом, і я не винуватив би її, якби вона при цьому ще й за дитиною приглядала. Флірт… а можливо, і щось серйозніше… не дивно з таким чоловіком, як я, — Денис замовк, відчуваючи, як судомно скорочується серце, і злякався, щоби воно зовсім не зупинилося — не тут і не зараз, перевів дух. — Та хай там як, а це сталося. Віола зникла. Лера ледь не збожеволіла, а я… я, напевно, збожеволів. Геть занедбав справи на фабриці — тоді щойно почався кооперативний рух, і ми непогано піднялися, як тепер кажуть… Мабуть, тому Лера залишалася зі мною так довго. Я днями безцільно блукав вулицями, намагаючись знайти мою дівчинку… чи бодай когось, хто щось бачив. Дійшло до того, що я чіплявся до незнайомих людей зі своїми дурними запитаннями — певна річ, що від мене тікали. А коли Віту знайшли — це сталося через тиждень після її викрадення — я знову мало не здурів — на радощах. Такий бенкет влаштував своїм робітникам, що ті й досі його пам’ятають. Тільки зарано я тішився. Доня не впізнавала ні мене, ні матір, ані бабусю — нікого. Вона сиділа, якщо її садовили на стілець, і лежала, коли вкладали спати, а сама… з власної волі… лише стояла в кутку, виставивши поперед себе руки. І мовчала. Увесь час…