— Це якою мовою? — спитала Дана, підсліпувато мружачись — вона намагалася обходитись без окулярів.
— Латиською. Тут написано: «ТАТУ, Я ПОЛЕТІЛА!»
— Вона?..
— Викинулася з вікна. Сьомий поверх. Померла миттєво…
— Де у біса була доглядальниця?!
— Пішла з моєю дружиною по крамницях. Пояснила потім, що Віта спала, тому вона подумала…
— Їй, гадині тій, що, гроші за роздуми платили? — Дана аж підскочила. — Я не можу в це повірити! Я просто не розумію, як…
— Я теж не розумів, як. Тому придушив доглядальницю. Ні, не лякайся, не до смерті… на жаль. Як ти бачиш, люба, я не богатир, — Ден усміхнувся самою рискою між губами, — а вона важила центнер, та мене ледве відтягнули від неї троє міцних чоловіків. Я кинувся на неї при свідках, і мене ледь не посадили.
— За що?
— За напад на людину і спробу вбивства.
— Але це несправедливо!
— А ти багато бачила справедливості у своєму житті, нагідко? Так отож. Менше з тим, із жінкою ми розлучилися, а мій злочин списали на стан афекту — не кожного дня твою доньку через недбалість няньки зішкрібають із асфальту перед власним домом, і дали два роки умовно! Так сталося, що, доки тривало слідство у справі викрадення Віоли, зі мною контактував, поміж інших, офіцер щойно заснованого латвійського бюро Інтерполу, Мартін Яблоновський, поляк за національністю, старовинного роду. Він витягнув мене тоді й не відвернувся вдруге.
— Це той твій друг? Ну, в якого сину три роки?
— Так. І він запропонував мені «не сидіти, намотуючи шмарклі на кулак, а щось робити» — це я цитую. На той час викрадення дітей у Ризі вже припинилися.
— А де почалися?
— У Москві. Російські колеги мали той самий клопіт, лише в більшій кількості — там за рік пропало десятеро дівчаток, знайшли тіла трьох. Так само зґвалтованих, але цілих. Себто усі внутрішні органи на місці. Я поїхав до Росії — ми мусили узгодити та деталізувати базу даних про ці злочини. Саме там до рук нам уперше потрапила касета, на якій викрадена дівчинка була знята у порнофільмі. Але насправді моя поїздка — це, звичайно, проста відмазка, як ти любиш казати, Дано. Такі справи можна вирішити за допомогою факсу, телефону, звичайної та електронної пошти. По суті, я…
— Ти за ними ганявся.
— Я ганявся за тінню. Це якісь невловимі покидьки, так добре організовані та ретельно прикриті, що всі знайдені сліди виявляються письменами на воді. Та й тих — із жаб’ячий хвіст.
— Але за що ти живеш, якщо ти справді позаштатний помічник Інтерполу? Хто тебе фінансує? Кошти…
— Мені цікаво, хто їх фінансує, — пробурчав Ден, — а я… Дев’яносто першого року, коли Латвія відновила незалежність, було вирішено повернути експропрійовану в тридцять дев’ятому році власність її господарям. Так я став власником чарівного чотириповерхового будиночка в Старому місті, який колись належав моєму дідові. Люди, що там мешкали, стали моїми орендарями, і, незважаючи на мораторій зі встановлення квартплати, я таки мав — і досі маю з цього чималий зиск. Ще додай фабрики, якими володію я, а керують мої родичі — грошей у мене вдосталь. Мені бракує часу. Дано, вони діють блискавично. Смерчем пройшлися по Естонії, Грузії, Вірменії та Білорусі. У кожній з цих країн за місяць — по три подібних зникнення, і все. Як обірвало. А тепер вони в Україні, і чує моє серце, надовго. Вони пустили тут коріння!
— Денисе, — почала Дана несміло, бо не була повністю впевнена в тому, що збиралася сказати, — річ у тім, що… Дівчинка на касеті… мені здається, я знаю, хто вона!
— Здається? — у Дена аж ніс загострився, коли він це почув. Зараз він скидався на таксу біля лисячої нори. — Тобто ти не впевнена? Та це пусте, говори. Який саме фільм ти дивилася?
— Там, де маленька блондинка…
— Я вже згадував, що всі вони біляві.
— І смаглявий юнак. Я не встигла додивитися до кінця…
Денис відчув таке полегшення, ніби з його грудей зістрибнув слон.
— Але її очі схожі… ти помітив, якого вони кольору?
Ден повернув голову, уважно глянув на Дану.
— Ти затягуєш час чи мені тільки здається?
— Так, — вона почервоніла і стала схожою на морквинку. — Тобто ні. Не здається. Є такий поет, Любомир Шеремет, і в нього очі теж фіолетові — це рідкісний відтінок. У тієї дівчинки…
—. Авжеж! — Ден зірвався на рівні ноги. — Тепер зрозуміло, що він там робив! Ти не уявляєш собі, що це означає! — він нахилився над Даною і розцілував її в обидві щоки. — Жінки, благослови вас Боже, що б ми без вас робили! Я ж разів двадцять бачив того Шеремета, і жодної уваги на його очі не звертав, хоча мені б не гріх, але ж там темно! А ти… — тут Ден замовк і певний час мовчки досліджував її лице, а коли озвався, в голосі вже бриніла грайливість, якої ніколи раніше Дана не чула. — Скажи-но мені, чи ім’я Любомир, яким названо цього поета, випадково збігається з повним іменем Мирося?!