— Я не відповідаю за всіх тезок мого брата! — спалахнула Дана і зробила помилку. Цей вибух виказав її з головою. Денис усміхнувся так широко, що став схожим на крокодила в стоматологічному кріслі.
— Та невже? Ну що ж, вітаю. Ласкаво просимо до клубу безнадійно закоханих. Я — його засновник і керівник. А тепер піди та відпочинь. Тобі це не завадить.
— А як щодо… як гадаєш, це його донька чи сестра?
— Чи племінниця — все може бути. Я не знаю, скільки йому років…
— Двадцять чотири.
— О, яка ти обізнана! — Ден знову сяйнув усмішкою алігатора й натиснув Дані на кінчик носа, як на дзвінок — він робив це часто, але вперше вона не образилася на цей фамільярний жест. — Ну, тоді сумнівно, щоб донька, хоча… всяке в житті трапляється. Я це з’ясую, не турбуйся. І все тобі розповім.
— А хіба ви й досі не довідалися, хто на цих касетах?
— І досі?! Ой, яка ти моторна! Та я їх лиш учора дістав, і, повір, той тип, що продав мені фільми, придушив би мене на місці, якби хоч запідозрив, хто я такий.
— Ти ще й платив за це гроші?!
— Долари. Одна касета — рік твого навчання в ліцеї.
Дана була приголомшена.
— А ти поговориш із Любком… із Шереметом? — спитала вона, трохи оговтавшись.
— З ним — ні. Ні. На Бога, що я можу йому сказати?
— Правду про те, що сталося з його… з його ріднею. Адже та дівчинка з ліловими очима, вона ще може бути жива… чи ні?
— Ні, — Денис вимовляв слова так обережно, ніби в нього була ангіна. — Вже ні.
— Тим більше — він мусить знати!
— Нагідко, — Ден раптом став перед нею на коліна, і їхні погляди схрестилися, мов спиці у плетінні доброї господині, — не часто так складається, щоб правда програвала невідомості, однак це — саме той випадок, коли тупе правдолюбство гірше за брехню. Забувши навіть про те, що я не маю повноважень вести з Любомиром жодних бесід, я просто не зможу покласти на нього тягар такої правди. Фізично не зможу. Хто завгодно, тільки не я. Ти собі не уявляєш, — голос його зірвався, і знадобився певний час, щоб Денис опанував себе, — що роблять із тими крихітками. Я навчився говорити про це термінами, інколи я навіть думаю ними… намагаюся думати, особливо — згадуючи Летті.
— Це ти так називав доньку?
— Я. Та й вона себе так називала. А Лера терпіти не могла це пестливе ім’я. Вважала, що воно нагадує собачу кличку. А мені подобається… подобалося. О, чорт! — він схопився за голову так, наче боявся, що від неї зараз почнуть відвалюватися цілі скибки. — Мені ще й досі важко думати про Віту в минулому часі! Та хоч би як, я не хочу тягнути Шеремета в це пекло. Він цього не заслужив! Чи ти віриш, що йому стане легше, якщо він довідається… коли він дізнається… — Ден знову замовк. — Я розпитаю про цю справу в тутешніх колег — вона має бути в них на контролі. Ти давно його кохаєш?
— Кого?
— Його. Тезку твого брата. Я мав би здогадатися, старий кажан! Варто лиш згадати, з яким виразом свого чарівного личка ти слухаєш щотижня «У світі муз».
— «У світі рим». А скільки тобі років, Денисе?
— Сорок сім. На добраніч.
Глава 23
Дана запам’ятала всю ту добу так чітко, ніби хтось зробив моментальний знімок кожної хвилини й послужливо, вправно розгортав той невидимий фотоальбом на потрібній сторінці — без жодних зусиль. Дана чесно намагалася заснути, але у неї нічого не вийшло. Її то морозило, то обсипало жаром, і вона, зрозумівши, що просто не влежить на місці, тинялася коридором, прислухаючись до того, як у своїй кімнаті вовтузиться Ден, постояла трохи на порозі дитячої, насолоджуючись сопінням Мирка, мов вишуканою музикою, спустилася у вітальню і знову зійшла нагору… Усе, що трапилося з нею того дня, все, що вона побачила та почула, погано вкладалося в голові. Вона обпилася м’ятним чаєм, що ним весела пампушечка Тамара забила всі шафи на кухні, але природне заспокійливе не подіяло. Тут хіба наркоз зарадить, гірко подумалося Дані. Від усвідомлення того, що на світі існує таке зло, і вона, Неждана Тиктор, існує разом із ним у тому самому світі, їй робилося погано. Що ж то за люди, що нищать дітей? Що то за пекельні вишкребки? І чому їх не відстрілюють, як скажених собак?! Їх судять — Ден розповідав їй це, доки вона намагалася забутися сном. Дана не відала, скільки минуло часу, відколи вона, похитуючись, піднялася до себе в спальню, а коли в двері постукали, ледь не впала з ліжка — ще ніколи, крім того пам’ятного першого ранку, Денис не заходив до неї в кімнату. Ні пізно, ні рано — право на особисте життя, будь-чиє, у тому числі й шістнадцятирічної дівчини, яка не має жодного особистого життя, було для нього святим. Вона гукнула: «Заходь!», і він увійшов. Довго сидів на стільці біля її канапи, гладив Данині руки і говорив. Про те, що таких людей, на яких він полює, спочатку обстежують — якщо впіймають, то біля них бігає ціла юрба психіатрів, і деколи їх визнають психічно хворими і відправляють на лікування — так, ніби можна вилікувати покидьків, котрі ґвалтують та вбивають дітей. А тих, чиє здоров’я засвідчують лікарі, — здоров’я, той ще термін для подібних істот! — судять. І розстрілюють? — спитала з надією Дана, та Денис заперечливо похитав головою: ні. Україна запровадила мораторій на смертну кару, і, з одного боку, це правильно, тому що часто, надто часто до страти засуджували невинних, а з другого… Про другий бік Ден промовчав, бо вирішив, що Дана заснула, і тихенько вийшов. Та вона не спала ні тоді, ні згодом. З усіх сил намагалася струснути із себе болісні роздуми, та вони п’явками вчепилися в її мозок і, здавалося, навіть у її тіло, вони вкрили всю її, копошилися на ній і пили її сили. Тоді Дана, своєю чергою, зайшла до Дениса, звично забувши постукати. Той уже вимкнув світло, але Дана відчула, що він теж не спить. У сяйві повного місяця, що обціловувало незатягнуте вікно, вона ясно бачила здивування на його лиці.