— Я… — у горлі Дани раптом щось пискнуло. Вона уявила, як «виказує все у вічі» чоловіку, котрий врятував їй життя. Їй та Миросю. — Я не маю права тебе судити. Якщо це твій свідомий вибір…
— Вибір?! О трясця вашій мамі, люди, ну що ви верзете!!! Якби я міг обирати! Якби я тільки міг… Колір очей — це твій вибір, Дано? А волосся? Воно таке руде тому, що ти цього хотіла? Ти звернула увагу, що за якийсь нещасний місяць у твоїх золотистих кучерях раптом з’явилися вогнисто-червоні пасма? Мов язики багаття посеред осіннього листя — це Небесна канцелярія виконала твоє замовлення?
— Ні, мовчи, — Неждані хотілося плакати. — Більше нічого не говори. Ти — особливий, найкращий з людей, тому залиш свої пояснення для тих, кому вони потрібні. Боюся, я любила б тебе, навіть якби ти був некрофілом.
У грудях Дена теж щось хлюпотіло та булькало; він ледве спромігся промовити:
— Ну, до цього я ще не докотився!
Промовивши ці слова, він міцно обійняв Дану, та за якусь мить відсторонився і, з удаваною підозрою дивлячись їй в лице, запитав:
— А звідки ти знаєш, що таке некрофілія?
Дана, що й жартувати навчилася завдяки йому, гмикнула:
— Прочитала в журналі «Мурзилка». — І тут її осяяв черговий сумнів. — Чекай, а твоя донька? Тільки не кажи мені, що її народив твій друг!
— Дай Мартіну спокій, він стовідсотковий натурал!
— І він знає… йому відомо про те, що ти…
— Що я — «голубий»? — допоміг Ден. — Авжеж. Тому я лише позаштатний співробітник Інтерполу. Розлучені геї — не ті офіцери, якими марить поліція. А я міг би стати офіцером… Що ж стосується Летті, то навіть в Уайльда було двоє синів.
— А хто цей Увальт? — підозріло запитала Дана.
— Зникни, темряво, — давлячись сміхом, звелів Денис, та коли Дана, виконуючи наказ, зашелестіла соломою, гукнув навздогін. — Якщо тобі страшно, то можеш сьогодні спати зі мною. Тільки пообіцяй, що сексу не буде.
— А не пішов би ти в дупу! — гаркнула вона. Ден зареготав на повний голос.
— Це лише для коханців зі стажем, мала!
І вона знову підійшла до ліжка.
— Ти це серйозно?
— Цілком. Розумієш, той різновид сексу вимагає повної довіри, а деякі анатомічні особливості…
— Денисе!!!
— Залишайся. У мене дуже широкий диван.
Дана ковзнула під ковдру, якусь мить лежала напружена, як тятива лука, а потім розслабилася і поклала голову йому на плече.
— Як ти можеш сміятися? — тихо спитала вона.
— У мене був вибір, — прошепотів Денис, цілуючи її в маківку, — раз у раз переживати все, що сталося, подумки, так, ніби це весь час повторюється наново, і врешті-решт збожеволіти або відсторонитися, по можливості, звісно, дистанціюватися від болю з усіх сил, щоб вижити і помститися.
— То тобою рухає помста?
— А що?
— Так, нічого, — Дана позіхнула і зненацька відчула, як злипаються повіки. — Бо я думала, справедливість.
— І те, й інше, по суті — це лише спроби за будь-яку ціну приглушити біль втрати. Деколи між ними немає жодної різниці.
Та цього Неждана вже не почула. Їй таки вдалося заснути.
Відтоді щось змінилося в їхніх стосунках — змінилося на краще, хоча в останньому Дана інколи сумнівалася. Денис не просто довірився їй тієї ночі, не просто видав необмежений кредит довіри на майбутнє — він заходився якнайпильніше оберігати Дану. Це суперечило її планам. Він зрозумів про її почуття до Любка все, здавалося, навіть те, чого вона сама не розуміла, і з маніакальною впертістю помираючого татуся, який боїться, що не встигне «прилаштувати» доню, заходився робити її щасливою.
Практичний розріз цього доброго наміру виявився другим кінцем палиці — Ден категорично відмовлявся брати Дану з собою в ті принадні місця, де вона, за його початковим задумом, мала слугувати ширмою.
— Якщо ти будеш діяти такими темпами, — сказала Дана в розпал чергової домашньої баталії — сварилися вони лише в належний час, коли няня Тамара або брала вихідний, або ж гуляла на вулиці з Миросем, — ті вилупки, що вбили твою доньку, мирно закінчать своє життя в будинку престарілих!
— У боксі, — з вимученою незворушністю мовив Денис, — є таке поняття, як заборонений удар.
— Я, в біса, схожа на боксера?
— Ти підозріло схожа на самого біса, але я відповім. Поспіх добрий у вилові бліх. І викинь, будь ласка, оті всі книжки, що ти натягала до себе в кімнату після того, як я розповів тобі про Летті — всі ті, знаєш, детективи з пістолетами, хтивими красунями та закривавленими писками на обкладинках. Уявляю, яка тобі мука вивчати текст, де немає й слова про математику!