— Цілком. Одну зі зниклих дівчаток потім бачили на касеті.
— Ти ніби казав, що всі дівчатка, зняті в порно — біляві.
— Уяви собі, такі й у Грузії трапляються.
— Звідки?
— Довга історія. Просто повір мені на слово.
— Гаразд, — Дана кивнула своїм думкам. — А ті випадки… викрадення… вони теж сталися в столиці? У Тбілісі?
— Ні. В Батумі.
— Там є аеропорт?
— Є.
— Гаразд. Тепер що — Вірменія?
— Еге ж. Ти не повіриш, але й там теж у цей час була війна. Чи, як це іменується, збройний конфлікт із Азербайджаном.
— Маячня якась, — Дана підвелася зі старого дивану і з кутка в куток перетнула вітальню. Пелена її зеленої, вишуканої домашньої сукні майже торкалася підлоги. Денис одягав Дану, як лялечку, стверджуючи, що це приносить йому естетичне задоволення. Неждана у відповідь називала його естетом-збоченцем. — Хоч як війну наречи, результат один. Що з дітьми?
— Те саме, що й у Грузії. Три викрадення, жодного тіла, місце дії — Єреван. Даних про всиновлення немає, що дуже легко пояснити.
— Справді? І як?
— Одним словом. Біженці.
Дана зупинилася, помовчала, перетравлюючи інформацію, потім знову сіла на диван перед журнальним столиком, де в чудернацькому пасьянсі були розкладені фото викрадених дівчаток, протоколи, що містили дати зникнення, заяви батьків та свідчення очевидців — такі нечисленні й коротенькі, що слово «свідчення» щодо них здавалося незаслуженим титулом.
— Гаразд, а Білорусь? Що там?
— Там багатше полотно. Так само троє дівчаток, зникли протягом місяця, але за два місяці до цього зникнення дві подружні пари — одна з Мексики, інша з Бразилії — подавали прохання на всиновлення двох дівчаток, хворих на церебральний параліч. Їм відмовили.
— Он як? А чому?
— Та Бог його знає, Дано. Чомусь. І одну дівчинку… Її тіло знайшли в лісі, випадково — бо Білорусь багата на ліси, там третина країни ними вкрита. Думаю, дві інші теж у якомусь лісі поховані, тільки їх не знайшли. І, гадаю, вже не знайдуть.
— А потім Україна?
— Так. Тутешня ситуація тобі відома. У дев’яносто третьому році п’ять випадків, знайдено два тіла. Дозволи на всиновлення видано також двом іноземним парам, знову з Мексики… цікаво. Трупів, які можна було б ідентифікувати, як отих всиновлених хворих дітей, не знайдено, однак це ще нічого не означає. У нас річок і озер безліч, камінь на шию і — все. Ти чого смієшся?
— Бо ти говориш, Дене, як кілер-патріот. «У нас річок багато». Відколи Україна стала для тебе батьківщиною?
— Відтоді, як я тут навчався, а ти ще й на світ не народилася, руда болячко. Наступний рік — тиша. Жодного злочину ані тут, ані в інших країнах так званого СНД.
— Чому «так званого», Дене?
— Ця розмова не на часі. Йдемо далі. Дев’яносто п’ятий рік. У Києві два зникнення, п’ять прохань про усиновлення того штибу, які нас цікавлять, із них чотири — задоволені, і знову тиша. Початок цього року, власне, березень. Одне викрадення і один знайдений за два тижні до нього труп. Так званий «підсніжник». До речі, то був хлопчик. Хоча знаєш, я тут подумав — видати семирічну дівчинку за хлопчика, власне, не так уже й важко. Хіба що риси обличчя були б дуже ніжними, а так… На цьому поки що все. Але вони тут, люба. Чує моя печінка. Тут їхнє кубло — не знаю, чому. Чи в Україні живе замовник — а цілком очевидно, що, всі ті касети з писаними мов під кальку «сюжетами» відбивають хворі фантазії одного й того самого вилупка, це вже потім копії штовхають по знайомству своїм людям, — чи організатор та виконавець, чи всі вони гуртом, але щось тут є!
— А режисерська робота? Я хочу сказати…
— Ні. Аматорське відео. Таке б і ти зняла.
— Це тому зображення стрибало? Ну, на тій касеті… у того, хто знімав, тремтіли руки від огиди?
— Дівчинко, отямся. Від якої огиди?! Та нормальна істота, у якої хоч щось залишилося людське в душі, побачивши таке, що зробила б? Забила б те падло, що дитя на себе нанизувало, та й по всьому! Чи той хрінів режисер думав, що його запрошують у дитсадок карнавал знімати? Від збудження у нього руки ходором ходили!
Дана каркнула щось нерозбірливе і знову втупилась у розкидані на столі документи.
— Дене, а як ти гадаєш, чим пояснюється таке довге затишшя? Цілий дев’яносто четвертий рік, і вже півроку нинішнього нічого не чути… Не те, щоб я нарікала, але все ж… чому?
— Таке запитуєш. Знав би прикуп — жив би в Сочі… Може, парламентські вибори разом із президентськими відволікали.
— Авжеж, а цього року — прийняття Конституції, так? Не сміши мене. Ти дізнався щось стосовно тих іноземних організацій, про які я говорила?