— Цей фонд, він усюди реєструється. По всьому світу, тільки під різними назвами. Ну, це типу філій з правами автономії. Там усе чисто, але ви так наполягали, що я вирішив згадати про нього. Вони справді допомагають дітям, і на вашому місці я б їх не чіпав.
Ден стримано подякував, попрощався і вибухнув такою тирадою, що у Дани аж дух перехопило — знаючи, що він здатен на такі емоції, вона десять разів би подумала, перш ніж заводити ту сумнозвісну розмову про геїв.
— На моєму місці?! Ох ти ж, трясця вашій мамі! Усе чисто! Він думав, прийде до фонду, а там, прямо у вестибюлі — операційний стіл із жолобками для стоку крові! А в кабінеті директора порно знімають — долар за перегляд, п’ять за участь! І на полицях склянки з органами заспиртованими стоять — для антуражу, щоб глядачі з міліції миттю в мізансцену в’їхали! Якщо і в інших країнах у лягавих була така ж логіка, не дивно, що ті вилупки й досі на волі!
Старомодний Ден не зносив терміна «менти».
Ще кілька днів, доки вони чекали оновлених відповідей на запити українського бюро Інтерполу, Денис пояснював їй схему того, що відбувається.
— Це дуже просто. Ланцюжок короткий: замовник, організатор і виконавці. Я кажу в множині, бо останніх, швидше за все, багато, і вони різні. У кожній країні — свої. А ось замовник — один. І організатор, головний, я маю на увазі, мозковий центр усього — теж один. Я впевнений. А знаєш, чому?
— Почерк.
— Так. Твоя правда, почерк. Ті нечисленні свідки, що бачили саме зникнення, стверджують, що дівчаток запихали у непримітне сіреньке чи бежеве вітчизняне авто, яке потім невідомо куди зникало. На мій погляд, на якімсь відрізку шляху викрадач із дитиною просто пересідали в іншу машину, а водій або їхав у своїх справах, мов нічого не сталося, або просто заганяв свою чортопхайку до гаража.
— А багато їх… тих, хто бачили зникнення?
— Троє. І перш ніж ти почнеш, як блискавки, кидати гасла про злочинну бездіяльність, скажу, що все це відбувалося на такій значній відстані від очевидців, що ті довго й цілком щиро вважали, що то приїхав за донькою стурбований татусь і повіз своє дитя до рідного дому.
— Але ж…
— Дівчинко, ти собі навіть не уявляєш, як багато злочинів можна здійснити прямо на очах захопленої публіки, яка буде вважати все дійство лише відновленням справедливості чи існуючого стану речей.
Дана трохи подумала.
— Я так і помру, не дочекавшись, доки ти почнеш говорити нормально, як усі люди.
— Тобто? Зі словами «типу, ну, і таке інше»? Ну, типу так, не дочекаєшся.
Дана мимохіть розсміялася. Денис часто бував нестерпно серйозним. Вона сказала йому про це і, як годиться, почула у відповідь маленьку лекцію.
— Дуже добре, якщо людина сприймає все з іронією, але іронія ця має бути дозованою. Нерозумно ставитися до світу так, наче це анекдот, створений навмисне і виключно для твоїх веселощів. А деякі речі, як не крути, зі смішком не сприймеш. Отже, ми встановили, що замовник один. Само собою, я говорю про замовника на фільми. Тепер питання…
— Чому?
— Що «чому», Дано?
— Чому в Ризі це тривало так довго, у Москві, Талліні, Батумі, Єревані та Мінську — не більше року, а в Києві, по суті, вже чотири роки? Може, замовник жив у кожному із цих міст певний час… той самий час, на який припадають зареєстровані зникнення?
— Скоріше за все, так воно й було. Ось тільки перевірити це складно. Ті країни, де наш містер Ікс провів по три місяці, можна облишити у спокої — навряд чи він там реєструвався. Та навіть якщо взяти за аксіому його перебування в Латвії, із реєстрацією, і подальше оселення в Україні, тим же способом і з тією ж метою, то інтервал між цими двома подіями приблизно вісім-десять років. Так ми його не знайдемо.
— Ми ніяк його не знайдемо, — кисло напророчила Дана.
— А ось тут я з тобою не згоден.
Хосе-Антоніо Медейрос віддавався спогадам і мріям з однаковою палкістю своєї гарячої південної натури. Важко повірити, але тут, на забутій Богом Україні, він досяг усього того, за що безуспішно боровся довгі роки і в Мексиці, і в Штатах. Не кажучи вже про Аргентину, куди постійно тягнув його дід. Респектабельність? Будь ласка, він — викладач технічного ліцею, деколи і в університеті лекції читає… щоправда, на підготовчих курсах, але то пусте. Достаток? Платню йому поклали непогану, а на підробіток гріх і скаржитися. Асиміляція? Так він про неї все життя мріяв, ніколи не тримався за свою національну автентичність, як декотрі з його упертих друзів. О, латино-мексикано, куди твоє діло! У ньому, приміром, стільки різної крові намішано, що сам чорт не розбере, хто він за національністю, ну то й що? Йому і без цього непогано, без нації. Тим більше, тутешньою мовою він, завдяки діду, чеше, як рідною. Краще, ніж самі українці. Але то вже лірика. Добре, що його вічнозелений вигляд укупі з липовим дипломом Київського університету та справжнім знанням інформатики забезпечив йому гарну роботу. Як усе просто, коли ти молодо виглядаєш — для смаглявих людей це, загалом, не характерно. Тому він, називаючи свої дані так званому чоботарю для виготовлення фальшивого паспорта, сумнівався, чи не занадто це — скинути зі свого справдешнього віку цілих вісім років, але, як з’ясувалося, не занадто. Останнім і найпереконливішим аргументом слугувало те, що новий, омолоджений Хосе у вісімдесят другому році ще сидів за шкільною партою. Хосе реальний устиг вляпатися в погану історію. Згадувати про неї він не любив, а Україну як емігрантський притулок обрав за дуже простими принципами. По-перше, звідси родом його дід. Старий корч ледь не розридався від надлишку почуттів, коли почув про рішення онука, і відразу вирішив востаннє прикрити Хосе — як він сказав, по можливості. Ну, а по-друге, хоча й увесь Радянський Союз і ті складові, на які він розпався, Хосе бачив у труні в білих капцях, виходу не було. Раптом з’ясувалося, що колумбійські наркобарони — серйозні, часом навіть надміру похмурі дядьки, і жарти на кшталт викрадення кокаїну на суму в якихось нещасних сто тисяч доларів, що їх у цій країні чомусь смішно називають «умовними одиницями» — ні чорта собі умовність! — до них доходять швидко, але наслідки мають погані. Звісно, вони знали, чий він онук, ще б пак не знати, у них так служба інформації поставлена — ЦРУ відпочиває, разом із ФБР, — але тиснути на діда не посміли. Тут найшла коса на камінь. Цікаво, чи виплатив їм старий хрін ті сто кусків, на які їх кинули? Хосе боявся, що ні. Клятий дід принципово не любив наркотиків і, подейкували, що спраглим баронам, котрі прибули до Аргентини на розбірки, заявив: «Якщо ви настільки дурні, що дозволили вкрасти у вас товар, то я поки що не страхова компанія!» Звісно, на якісь поступки та знижки діду піти довелося — хоч як важко в це повірити, але й у Колумбії існує чистий бізнес. Та ж кава, приміром, банани… Але мазатися в білу коку навіть заради любого сина коханої доньки — ні, то не для діда Мігеля. Якби не ця ідіотська впертість, він, Хосе, вже міг би мандрувати світом, звісно, не нариваючись, обережно… Спочатку завітав би в Мексику, до мами. Потім що… напевно, Париж. І Лондон. Хосе-Антоніо дуже любив Лондон. Вважав його вишуканим і стильним містом. А ще — Італія. Рим, Венеція, Генуя, Неаполь… Шкода, що Дана не з ним.