«Раса моєї любої Мачухи, що була знищена Людьми й ненавиділа Людей. Раса, до якої належу і я…»
Ні?
Вам потрібні достеменні назви?
«Леппідиплоппи; Канцункго; Лерії…»?
Та годі вам, я не хочу бути вчителькою. Я не бачу себе зі жмутком ріденьких кіс на потилиці та в товстих окулярах на носі. Навіть із видертою зі сцени жердиною замість указки…
— Крихітко…
— А що «Крихітко»? Я просто кажу: «Досить».
— Крихітко, Крихітко…
Та годі вам.
Розділ 4
Я піднялася сходами й побачила покинуте Місто Людино-Пацюків.
Велике й прекрасне Місто.
Частина четверта «Крихітка та безликі почвари»
Прекрасне Місто з жовтого каменю.
Перейти через міст над прірвою, між двох померлих перед ним та закляклих, мов скелі, багатоголових Пацючих Царів. Через повалені ворота. Обережно, аби не ступити ногою на вирізьблених охоронців міста. Попід вежами. Щоб побачити будинки, завмерлі на естакадах потяги, незбагненні знаки на вивісках кондитерських та згаслі рекламні щити.
Розділ 1
Вони пішли з Міста, і я вирішила не шукати їх.
Я стояла край тротуару, піднісши руку, але жодне таксі не зупинялося біля мене.
Я зайшла до безлюдної крамниці — порожні закам’янілі полиці, розколини кам’яних стін, касовий апарат, що перетворився на камінь, лампи з жовтого каменю під стелею — і спитала:
— Я шукаю людей, схожих на пацюків. Ви не знаєте, де вони?
До мене ніхто не озвався.
Я сіла в залишений кимось із них автомобіль, але ключ запалювання переламався, мов кам’яна пластинка, а з приймача на панелі посипався пісок.
Місто було по-справжньому безлюдне.
Кинуте-кинуте Місто.
Я простувала його вулицями, обминаючи нори якихось тварин, що оселилися тут, велетенські скелети й сліди на жовтому камінні дороги.
А згодом я почула голоси.
Голоси лунали тихо. Їм не треба було кричати, адже вони сиділи поруч, одне біля одного.
— Та ні, — мовив один. — 3 боку синтаксичного — цілковита нісенітниця.
— «Царював три тисячі літ», — причитав другий мовець. — «Цар пішов. Але цар прийде знову».
Я обійшла будинок і побачила двох археологів, що сиділи навпочіпки біля закам’янілого трамвая. Обережно здуваючи піщинки, вони намагалися прочитати вирізьблені на ньому літери.
— Вітаю, — сказала я.
Вони озирнулися.
— Я шукаю Людино-Пацюків.
— Здрастуй, — сказав один. — Ми теж їх шукаємо.
— І теж не можемо знайти.
Табір — це п’ять поставлених колом наметів.
Супутникова тарілка передавача.
— Поламався, — сказав про нього один археолог.
Я крутила ручкою.
Почула тихе:
— Шшшшшшшшшшшш…
— Вітаю, — сказала я.
Обидва археологи озирнулися.
Один поправив окуляри й усміхнувся, упізнавши мене.
Милий, симпатичний і добрий.
Він згадає, про що мріяла: про наш дім, наше життя, про сон у нього на плечі. Про його безсоння. «Доброго ранку». Мене, котра не засинала, бо не спав він. Нас, які прожили разом…
— Крихітка…
— Ні, — кажу я. — Ви помилилися.
Я подорослішала? Я стала іншою?
Мені потрібний чоловік, чий футляр для запонок перетворився б на моє ліжко?
Ні.
Просто це йому слід прийти до мене, коли я здувала пил, щоб розібрати вирізьблені на камені письмена.
Або хоч озирнутися до того, як я сказала:
— Вітаю, я шукаю Людино-Пацюків.
— Гаразд, — він згідливо кивнув.
А через п’ять хвилин:
— Це наш табір.
— Ми поставимо тобі намет.
Ми сиділи довкола багаття, й вони розповіли мені про Людино-Пацюків:
— … Мавпячий Цар…
— … Великий Цар Пацюків…
— … вони виграли четверту битву…
— … але потім успіх од них одвернувся…
— … вони пішли під землю…
— … але руді мавпи й далі переслідували їх…
— Ось книга…
— Ось запис…
— Ось загадка про це…
Вони частували мене консервованим хлібом та гірким чаєм.
— … знищили охорону біля Воріт…
— … устигли оголосити тривогу, але багатьох…
— … потяв цілий загін ворогів…