— Мій Вітчим?
— Авжеж, — скаже Чоловік-Пацюк. — Він пропонував, щоб ми вбили тебе. Обіцяв за те винагороду.
— Але ж це неможливо! — сказала я.
— Ми знаємо, — сказав Чоловік-Пацюк. — Тому відмовилася.
— Отже, я можу викреслити вас зі свого списку?
— На жаль, ні. Через Короля Демонів. Він знав, як примусити нас ненавидіти тебе.
— Але ж я ваш друг, — нагадаю я.
— Подруга, — скаже мені Чоловік-Пацюк.
— А може, ви роздумаєте?
— Пізно, — скаже він.
— Але чому?
Він кивне головою, і я піду слідом за ним. Довгим коридором до неозорих солоних ланів натомість висохлих підземних морів.
По хрусткій, наче сніг чи отрута «Г.Р.», солі.
До переможених Людино-Пацюками вирізаних із соляних монолітів войовників.
Вони заклякли в кристалах солі, ці володарі лісів, люди-ящери, люди-алігатори, чорношкірі воїни екваторіальних рас, напівчоловік-напівкінь, жінка-зебра, герої атомних воєн, підземні лицарі, грішники, що вирвались із гратованих чистилищ, мандрівники засніжених ланів.
І постамент без жодного знаку.
— Тобі прочитати?
— Ні.
Я достатньо вивчила їхні письмена, щоб розібрати вирізьблене на ньому:
— Він знав, що не зможе нам заперечити. Він знав, що ми не повіримо йому. Й тоді він нацькував на нас істоти, які з ним прийшли.
— Безликих почвар…
— Так, — мовив Чоловік Пацюк. — Істоти без облич та імен.
— Нам більше нема куди йти. Це останнє місце, де ми можемо залишитися. Далі йти — отже, зникнути по дорозі. Ніхто не дістанеться мети.
Три безликі почвари напали на їхнє Останнє Місто.
І воїни Людино-Пацюки билися з ними до останку. І ніхто не кинувся їм на допомогу, адже їхні Боги та демони були мертві.
Розбиті шоломи, плоть, що спливає з-під кольчуг, щити, які стали вощаними, не здатні поцілити влучно.
І коли зосталось усього троє воїнів, один упав навколішки, роздер металеву луску на грудях і сказав:
— Я вбираю тебе в себе, — магічні слова кожного, хто вирішив увібрати в себе зло.
— Я вбираю тебе в себе, — сказав другий воїн.
— Я вбираю тебе в себе, — мовив третій, стаючи навколішки поруч із ними.
— І почварам не залишалося нічого іншого, як увійти в них.
— Ми знали, що прийде янгол, отже, варто було б сподіватись.
— Знищи тварюк — і ми не чіпатимемо тебе.
— Позбав нас від почвар, — сказав Людино-Пацюк. — Від цих, а ще й від тих, котрі мають прийти з поверхні Землі.
Я могла б сказати їм «ні», але він знав магічні слова:
— Ти янгол, і ми просимо тебе про це.
Розділ 5
— Подивишся на них?
— Ні.
— Обереш собі зброю?
Із купи трофеїв двадцяти переможених рас?
— Кликатимеш на допомогу?
Кіт, який обмахує мене рушником? Вовк із цеберком льоду? Пес, котрий показує мені, де ліпше вдарити:
— У тебе вийде, дитинко, дай лишень йому хоч раз відкритися.
Я заперечно похитала головою.
— Заховайте мене десь, — попросила я.
— Розумію, — сказав Чоловік-Пацюк.
Манюсінька кімнатка. Дрібка світла крізь щілину дверей. Гола холодна долівка.
Стоячи навколішки:
— Мені лячно.
Стуливши благально долоні:
— Я боюся, що не зможу.
Примруживши очі, щоб побачити його:
— Не видай мене.
Єдина можливість не вдавати з себе веселу, коли хочеться плакати. Перед Тим, Хто Знає про тебе все. Не дозволяючи, щоб страх та біль стисли тебе в грудку та кинули долі. Підтягнути коліна до грудей і вимовляти пошепки:
— Нічого цього немає, — і цим зробити довколишній світ сірим та пустопорожнім.
Цілковита порожнеча безпеки.
— Нічого цього немає…
— Пробач мені… Допоможи мені… Підтримай мене…
Самим порухом губ.
Тим, що десь там, глибоко в середині. Знаю — Він однак почує.
Тому, котрий Несе в Собі Світло Любові.
— Допоможи мені… Підтримай мене… Не кидай мене…
Допоки підлога не стане верхівкою гори та піднесе тебе під самісіньке небо. Аж до Нього. До того, котрий Дарує тобі Світло…
А потому на кін, до кола чадних вогнищ, оточених трибунами, до тих, що підштовхують уперед наконечниками списів, до слова «треба», до переконаності, що «по-іншому ніяк не можна».
Розплющити очі, облизати язиком губи. Невдовзі вони будуть покусані. Невдовзі вони стануть солоними від крові та сліз.