— Ненавиджу тебе, — моє позбавлене повітря хрипіння.
Кігті, ладні вп’ятися в мене.
Мій пістолет, що стрельнув:
— Б-АААА-Х!
— Розважаєтеся, — запитав Пес.
— Ненавиджу, — сказала я.
— Розумію, — посміхнувся він.
Прихилився до одвірка та склав руки на грудях.
Це Пес.
Я дивилася на мертву почвару. Мене трясло: опоганити мою… найліпшу… лише Вітчим… лише його тварюки… я ненавиджу його та…
— Заспокойся, — сказав Пес, підійшов і поклав мені на плече руку.
— Вони не варті того, — сказав найдобріший у світі Пес.
— Жодної твоєї сльозини, — повільно вивільняючи кігті з руки Пса, що луснула, мов сухий кокон.
— Ччччч-вааах!!!
Ударом мені пропороло п’ятьма кривавими смугами одяг та шкіру й відкинуло під стіну.
— Жодного твого зазіхання, — почвара, що вдавала з себе Пса, стояла наді мною. — Адже так, Крихітко?
Мені страшенно боліло, але я сказала тварюці:
— Авжеж, — і натисла на курок.
— Квартирко, — покликала я.
— Я тут, — сказала вона.
— Прибереш тут?
— Звісно, — сказала вона. — А ти куди?
— До Залізного Чоловіка, — сказала я і відвернулася від дзеркала.
П’ять довгих смужок пластиру. Дві довелося поміняти, бо вони враз просочилися моєю червоною кров’ю.
На мить напружитись і смикнути:
— Щщщах!
Перечекати — і ще раз:
— Щщщщах!
— Ох, — прикусивши губоньку. Ще до того, як квартирка пожаліла мене, я сказала їй: — Пусте. Загоїться.
— До весілля? — спитала вона й кинулася на мене безликою почварою.
— Ж-ААА-ХХХХХХХ…
— Таксі!
— У вас кров, — сказав мені таксист.
— Пусте. Скоро минеться.
— До карної поліції.
— Авжеж, — сказав він.
— До Залізного Чоловіка, — сказала я черговому на прохідній.
А коли заходила до кабінету:
— З.Ч., ти…
— Авжеж, — сказала мені почвара, що сиділа за столом.
Мені, котра все ще тримала в руці пістолет.
— Вітчиме.
Він не озвався.
— Вітчиме!
— Бах! — постріл у його тварюку.
Він мовчав.
— Вітчиме!!!
— Бах! Бах! Бах! — аж допоки закінчилися патрони.
— О…
Тварюка померла, і Споруда Карної Поліції перетворилася на руїни. На «будинок до знесення».
Зірваний дах і три криві стіни в клаптях шпалер, що сіріють безмісячної ночі.
Крихітка і мертва почвара.
— Клац, — ударив бойок у порожнечу.
— Клац, клац, клац.
Я зійшла вниз.
Я поглянула на підсвітлене запальничкою Котове обличчя.
— Ти теж тварюка? — спитала я.
— Можливо, — він подав мені сигарету.
— То тебе вбити?
— Як хочеш, — сказав він.
Я глибоко вдихнула.
— Легше?
— Трохи, — сказала я.
— Крихітко.
Я розплющила очі.
— Ранок, — сказала Квартирка. — Треба вставати.
— Ранок, — я посміхнулася. — Ранок, — сказала я. — Ранок!
Моє ліжечко! Моя Квартирка! Мій бік, він майже не болить! Моє Місто, зі своїм вуличним гар мидером!
— Каву, сигаретку, душ? — спитала Квартирка.
— І мою книжку.
Я розгорнула її, проте обличчя, як і вперше, були темні.
— Хто ви? — спитала я та доторкнулася до них пальцями. — Де мені вас шукати?
— У місті заворушень, — сказала Квартирка.
— Чудово, — сказала я.
Розділ 12
Місто бунтувало. Місто грімкотіло рок-н-ролом вуличних заворушень. Ревуть сирени, горлають ворохобники, через поліцейські шеренги летить пляшка. Удар. Дзенькіт. Палаючий бензин.
Підсилене мегафонами:
— КОЖЕН, ХТО ПЕРЕБУВАТИМЕ НА ВУЛИЦЯХ…
— Уууууууууу!!! — ревуть важкі штурмові машини з написами «Поліція».
— Бу-бу-бу! — гуркочуть станкові кулемети.
— КОЖЕН, ХТО ВІЗЬМЕ УЧАСТЬ…
— КОЖЕН, ХТО…
Закляклий під стіною труп.
— Рятуйте! — біжить жінка.
Її сумочку шматують нічні воїни, чуби їхні сяють райдужними гребенями.
— Дзень-дзелень! — у вікно полетів камінь.
Я вийшла на вулицю:
— Чудово!
Мені тут сподобалося.
— Будь обережна.
— Авжеж-авжеж!
Кваплюсь опинитися серед усього цього.
Ревуть сирени, зі скреготом летять шкереберть автомобілі, ритмічний стукіт по щитах. Хіба має значення, через що сталося отаке? Уряд нас ошукав! Наші програли у футбол! «Громадяни, всі — на барикади!» Або просто: «Остогидло!!!» Чому? Байдуже. «Не позбавляйте нас права схилятися перед тим, перед ким нам хочеться. І жертвувати собою!»