П’ятий канал:
— У місті заворушення!
Канал «Л!Л!Л!»:
— Бунт розростається!
Канал «Т,Т,Т!»:
— Наші кореспонденти повідомляють:
Канал на додаткових кнопках:
— Пряме ввімкнення!
Я роздивлялася на кольорові спіралі води музичних водограїв, вуличного декламатора віршів, який розповідав про давно минуле кохання, дріб’язок, що падав у його капелюх. Я дивилася на вивіски, на манекенів за опущеними жалюзі зачинених після тривалого дня магазинів, на столики вуличної кав’ярні.
— Вовк!
Я побачила його, він сидів за одним зі столиків.
Вовк, а навпроти нього сидів Патлатий Диявол.
— Та годі, — сказав Диявол.
— Я серйозно, — мовив Вовк.
— Але ж тоді, тієї ночі — хіба не я був дужчий?
— У тебе нове тіло, — сказав Вовк.
— Нове тіло й жодного старого шрама, — посміхнувся Диявол.
— Отже, ніяких доказів того, що ти колись був переможений?
— Кимось і колись. — весело шкірився Диявол. — Чи переможений, чи просто спіткнувся та впав.
— Дівчино, — він підніс два пальці.
Офіціантка кивнула і взяла замовлення.
— Упав чи був кинутий, — посміхався до нього Вовк.
— Чотириста разів гадюкою, — реготав Диявол. — Хіба все затямиш?
— Я радий бачити тебе, — сказав Вовк.
— Я радий бачити тебе, — повторив Диявол.
Я взяла в офіціантки тацю й поставила перед ними замовлені страви.
— Крихітка. — сказав Вовк.
— Вітаю.
— Знайомся, — той, що сидів навпроти Вовка, підвівся.
— Крихітка, — сказала я.
— Я знаю.
— А вас як звати?
— А моє ім’я вам іще знати не час.
Мене це зачепило. Я віддала офіціантці тацю й пішла геть із тераси.
— Крихітко, — покликав Вовк.
— Крихітко, — покликав і Демон. Він з мене глузував.
— Не хочу.
— Та годі тобі.
Вовк стояв, поклавши руки на камінні перила. Диявол зійшов кам’яними сходами й перетнув мені шлях:
— Ну годі.
— Ні.
— Ходімо, — сказав він.
— Навіщо?
Він відкрив багажник своєї машини й показав мені мертву Вітчимову почвару.
— І що з того? — мовила я.
— Хочеш, я покажу тобі свою книгу? — спитав мене Диявол.
— Хочу.
Дияволова книга була важка й така ж товста, як і Вовкова. В ній було на сто тисяч сторінок більше, ніж у моїй.
— Лиш одну картинку, — попередив Диявол.
— Гаразд, — погодилася я.
Я побачила Крихітку. Вона ковзала заледенілим нічним дахом, тим часом як по його гребеню двоє чоловіків гналися за демоном, котрий од них утікав.
— Але їх усього двоє.
— Та це ж тільки одна картинка.
Я могла повністю роздивитись їхні обличчя, ті обличчя були мені добре знайомі — мисливці на демонів: чорнявий Алекс та білявий майор Конт.
— Ходімо, Крихітко, — сказав Диявол.
Ми перетнули вулицю, зупинилися в глухому закутку між двома будинками.
Я побачила всіх чотирьох мисливців.
Вони трудилися три дні поспіль. Три шалені дні та три такі ж шалені ночі.
Навіть майор хитався від утоми.
І коли вони нарешті добили останнього з викликаних Божевільним Магом демонів, то зійшлися в кінці закутка під засвіченим ліхтарем, і Алекс, упершись руками в коліна та перевівши подих, мовив:
— Усе.
— Я помру, — сказала Інга. — Будьте готові.
— Ми всі помремо, — озвався Алекс. — Але не сьогодні.
— Дякую.
— А тепер — по домівкам. Відпочивати. Митися, — він ледь не сказав «кохатися з манекенниками», й Інга відповіла йому ударом думки: «з копійчаними шльондрами»… — Митися і спати. Все решта — на завтра.
— Хай буде так, — виголосив отець Є.
Вони були такі натомлені, що Інга навіть поїхала додому на таксі, аби не сідати за кермо своєї машини.
Святий отець Є набрав код: «п’ять, чотири, чотири, сім» — та відчинив двері під’їзду.
Світло не горіло. Лише оранжева кнопка виклику ліфта, а ще білий полиск віддаленого дверного вічка.
Ліфт загув, і кабіна поїхала вниз.
Додому.
Він оперся спиною об стіну. Цілих три шалених дні…
Йому навіть не хотілося їсти. Тільки б лягти в ліжко та ввімкнути телевізор, максимально прибравши звук, — нехай би рухливі тіні на екрані навіювали сни. Будь-які. Аби ніч тривала якомога довше.
— Ну, де ти там? — спитав отець Є та ще раз натис на кнопку.