Наче відповідь, до нього вискочив товстий, покритий струпом демон, грюкнувши плечима об двері ліфта з такою силою, що вони здригнулися.
— Схоже, починається четверта доба?
Отець Є відкинув демона ударом.
— Чи ні? — майор зітнув йому голову.
Огледівся. Більше нікого не було.
Прибув ліфт, і отець Є піднявся на свій поверх.
Ніде ані душі. Просто випадковий безсилий і тупий демон, який не зміг повернутись у пекло, чомусь обрав саме його…
— Ходімо, — сказав Вовк і підвів мене до своєї машини.
— І куди ми? — спитала я.
— До них, — відповів Вовк.
— Дякую.
Через Місто, яке лащилося в темряві останнього безсніжного вечора. Через Місто, яке ніколи не знало війни, терору та вуличних заворушень.
Прожектори при вході висвічують хмарини нічного неба. Безліч лискучих машин та вогні біля входу в галерею «Виставка сучасного мистецтва».
Найвагоміший на всю цю вулицю, яскравий-яскравий напис:
— Прошу, — сказав Вовк і відчинив переді мною двері.
Я поглянула на нього й сказала:
— Дякую.
Він цього навіть не помітив…
Я зітхнула й переступила через латунний поріг.
Розділ 14
Виставка сучасного мистецтва…
— Це мистецтво? — спитав Алекс в молоденької дівчини, яка, хоч і стенула плечима, але не зупинилася поруч із ним.
Зали поділені на відгалуження нескладних лабіринтів. Пронизані алюмінієвими конструкціями стелі. Сила-силенна спрямованих у різні боки ламп.
Поодинокі відвідувачі, журнал відгуків, що його зацікавлено погортала дівчина, яка прийшла зі святим Отцем Є. Кава у манюсіньких філіжанках на один ковток, картини й статуї, нерідко простіші, аніж конструкції під стелею.
Що привернуло увагу одного мисливця, котрий випадково побачив сюжет про цю виставку в нічному випуску новин і сказав:
— Треба поїхати…
— Поїдемо, — сказав Алекс. Він запропонував почати цей вечір саме з відвідування виставки.
Але там мисливці незабаром загубили один одного.
Інга, а вона приїхала удвох зі своїм новим другом, зникла перша.
Дівчина, яка прийшла зі святим Отцем, пропала тоді, коли відійшла за буклетом із репродукціями картин та фотозйомками художників. Отець Є залишився чекати її. Алекс, ковзаючи поглядом і ні на чому його не зупиняючи, давно пішов уперед.
— Подобається? — спитав мене Вовк.
Пляма, патьоки, лінії. Забиті в полотно цвяхи, натягнуті поміж ними ниточки. Із десятеро залитих фарбою мішечків. Обличчя, очі, стріли.
— Ні, — відказала я.
Я оглянула кілька секцій, аж тут зіткнулася зі Святим Отцем та дівчиною, котра просто прийшла з ним.
— Розумієте, — казала вона. — Тут багато важить настрій…
Але я вже такого наслухалася.
— Дивись, яка незвичайність.
— Та дурниці.
— Ти вдома почепила б таке?
— Поглянь, якщо прибрати оте й оте — виходить, жінка!
— Правда… Зі спини?
— Так.
— Чудово, — це ті, що роздивляються виставку.
Тому я не зупиняюся біля них і йду до Інги та до манекенника, який приїхав із нею.
— Нудьга, — каже він.
— Ну то й що? — Їй теж усе це не подобалося, але вона не квапилася йти геть. Бодай задля того, щоб подражнити його.
— Ходімо.
— Ні, — наполягала вона, виклично-гарна. — Залишімося.
— Але мені нудно.
Майор Конт пив каву. Їжачком пострижений чуб. Шрам через усю потилицю Я стала коло нього, посміхнулася.
Він подав мені одноразову філіжанку, спитав:
— Подобається?
— Дуже, — відповіла я.
Молоденька журналісточка з диктофоном:
— А ще на виставці представлено роботи в стилі супрематизму…
Я озирнулася, намагаючись зрозуміти, що вона має на увазі.
А Вовк пішов до Алекса. Той стояв у центрі зали…
Алекс і Вовк біля двох скульптур, піднятих на невеликі п’єдестали. Скульптури майже не різнились одна від одної. Але перша була просто бронза, дріт та фарба, — наполовину зсунута маска, глибоко запалі очі з синього скла, чи то крила, чи то роги, ні рота, ні носа, закинута набік голова, шийні хребці, немов шпичаки, що продирають драпірування тоги, і кінчик хвоста з-під нижньої бганки. А друга скульптура — чорне втілення пекла.
Вона стояла, повернувшись до мене спиною, та вичікувала, що робитимуть Алекс та Вовк, і чорнота снувалася довкола неї.