— Віршика, — мовило дитя.
Його батьки вмостилися поруч, аби послухати.
Наче до них не долітає:
— Угуг-гуг-гуг-гуг-гуг!
— Що ж мені з вами робити? — я заховала пістолет.
Ухиляючись від першої машини, відштовхуюся від перевернутої брівки та вистрибую в порожнечу вікна.
Переверт. Приземлення на рівні. Та, щоб не налякати їх:
— Вітаю.
— Драстуйте, — сказав чоловік.
Жінка посміхнулась до мене.
А дитя сказало:
— А я тебе знаю.
Як повторення шостого дня. Довічним вигнанням із Раю. Щоб знайти новий Рай, де буде місце лише для нього та для неї.
Люди з пустими руками посеред випалено-жовтих руїн.
Вони зуміли залишитися щасливими. Вони були щасливі настільки, що тут не чулося гуркотіння з усіх боків:
— Угуг-гуг-гуг-гуг-гуг!
Тут навіть світило світло. Лагідне й сонячне.
Жовтого. Золотого. Сяючого на сонці бурштину. Горіхового листя, що літає в небі! Світло вітрини нічної кав’ярні, де сидять, тримаючись за руки, пари закоханих. Мільйони свічок вівтаря. Сухі позлітки на банях Храму Любові. Сяйво величного золотого хреста. Воно зігріває все навкруги ніжним теплом чистоти й умиротворення.
Адже цілком байдуже, де починати.
— Ви заблукали? — спитав чоловік.
А я ж прийшла їх порятувати.
— Ви зостались одна?
Я завмерла, вичікуючи, що Машина-чудовисько ось-ось проб’є стіну позад мене.
— Ви можете піти з нами.
— Не бійтеся, вас там ніхто не скривдить.
І їхній малюк дав мені руку:
— Ходімо?
Розділ 2
— То й що? — спитався Вітчим.
— Вона щезла в стіні.
— То пробили б стіну!
— Неможливо, — вони намагалися це зробити, але занапастили дві машини із восьми…
— Вас налякали мутанти? — спитав мене Той, Котрий Почав Усе Спочатку.
— Мутанти? Ну, звісно ж, — зрозуміла я.
— Гаразд, — сказав до створених власноруч мутантів Вітчим. — Йдіть, — і пішов до своїх покоїв.
До своєї квартири, що була така ж, як і колись. Лезом по руці — кілька крапель крові на підлогу. І дві великі почвари. Вони виступили з пітьми. Вони тремтять від нетерпіння.
— Лише піти та подивитися. Лише подивитися і повернутися. Зрозуміло.
Стиха:
— Гррррррр.
— Нумо ж, я чекаю.
Розділ З
Увечері Мачуха надіслала Вітчимові оживленого мертвяка.
«Сподіваюся, вечеря припаде тобі до смаку, — червоне чорнило, м’який пергамент переданого з ним листа. — Бережи себе. Не забувай, що в тебе є я. Твоя Л».
— Вільний, — сказав Вітчим мертвякові, коли той поставив останній судок.
Але мертвяк не ворухнувся.
— Якісь проблеми? — спитав мій Названий Батько.
— Навіщо ви оживили мене?
Що?! Мертвяк заговорив?! Та ще й задає питання?!
— Що ти сказав?!
— Я не хочу служити вам.
— Не хочеш?!
На додачу — ще й оживлений мертвяк.
— Відпустіть мене.
— Звісно, — ошкірився Вітчим. — Священне право вибору. — Він обернув мерця на пилюку.
Одним помахом руки.
I скривившись:
«Кепська прикмета. До чого ж кепська прикмета».
«Дитинко моя, — писав він, — поки ще не пізно зробити твою смерть легкою та безболісною, отямся. Прийди до мене та помри, як належить янголові — сумирно і тихо».
Я переглянула листа. «Не змушуй мене» ніде не було. Дивно.
На другому аркуші:
«Ми з твоєю Матінкою не хочемо завдати тобі лиха. Тому сподіваємося, що ти повернешся сама».
На третьому аркуші:
«До чого така обережність? Навіщо ховатися? Де ти можеш заховатися від мене в тому Світі, що побудований за моїми кресленнями?»
Четвертий аркуш закінчувався словами:
«Не сміши нас».
А п’ятий, розірваний посередині, починався:
«Та подумай про ті сто п’ятдесят тисяч. А втім, я все одно їх знищу».
— Лист? — спитав мене Той, Котрий Почав Усе Спочатку.
— Так, — сказала я та й зібгала аркуші в руці.
— І що пишуть?
— Такий нерозбірливий почерк.
Жмут паперу впав на землю та вмить зробився випалено-жовтим.
Подарунок для Гробаря.
— А що в тебе є?
— Лист.
— Покажи, — і спроквола ворушить губами: — «Дитинко моя, поки ще не…»
— А що означає «Дитинко»?
Розділ 4