Розділ 7
А ввечері в їхньому поселенні засвітилися лампи. Сотні апельсинового-жовтих кульок.
І два перші світлячки цього світу сіли на листочок. І відображення їхнє показалось у краплинах першої роси.
Розділ 8
Увечері вони повели мене у свій Спільний Дім. Будинок зі світлого каменю. Довгі столи, побіля них лави, сцена з піднятою завісою.
Вони збиралися тут кожного вечора. Вони знали, що робитимуть вечорами.
Жінка підійшла до краю сцени.
— Наші малята, — сказала вона, — підготували для вас виставу. Тож вони покажуть її.
Радісні оплески.
— Просимо.
Завіса розсунулась, і я побачила зображену на картоні нічну вулицю, паперове листя на мальованій бруківці, а ще хлопчика та дівчинку. Дівчинку, одягнену в те, що мало зображувати шкіряночку, а хлопчика — в білому, з німбом на дротикові та змайстрованими з цигаркового паперу крильми за спиною.
— Вона була маленьким Янголом.
— Янголом Світлої Любові.
— Вона допомагала подорожнім та оберігала сон дітей.
— Її звали Крихітка.
— Крихітка та її Великі друзі.
— Вовк, Доберман і Лев.
Малюк, що зображував Кота. Малюк в образі Вовка, і малесенька дівчинка, що дуже серйозно намагалася показати, яким старанним янголом я була.
— Подобається? — тихо спитав чоловік, який сидів поруч.
Я згідливо кивнула і підвелася.
— Щось не так?
— Пробачте.
— Вам не сподобалося?
— Я скоро повернуся.
Я вийшла на вулицю й кинулась по ній бігцем. До околиці міста, до руйновищ. На оте, що тихо-тихо:
— Гррррр…
Вітчимові тварюки. Дві з них обережно роздирають кігтями прозору межу. Кордон цього світу.
— Стійте! — я вихопила пістолет.
Але у відповідь лише:
— Гррррр!!!
— Бах! — я стрельнула не зупиняючись.
— Бах! Бах!
Але тварюка вхопила зубами видерту з кордону стрічку.
— Бах!
І я вбила її.
Але тим часом друга тварюка схопила в пащу стрічку межі.
— Бах! — я промахнулася.
— Ммммм.
Мить — і вона зникла в пітьмі.
Кінець. Невдовзі Вітчимові мутанти будуть тут.
«Щодо тих ста п`ятидесяти… Я все одно знищу їх». А все — через єдиний невдалий постріл.
— Котику, я піду до нього.
— Ні, — сказав мудрий Кіт.
— Котику, я не хочу, щоб вони загинули.
Він промовчав.
— Хай краще Вітчим уб’є мене.
— Ти янгол, — промовив Кіт.
— Саме так!
— А коли це так, то захисти їх.
Захистити їх…
Я стала у дверях їхнього Спільного Дому:
— І прийшли Дикі Пси, — виголошував, стоячи край сцени, малюк. — Їхні пащі вкрилися піною. Дикі-дикі Пси…
Я пішла геть.
— Мутанти, дитинко. Тепер великі та люті мутанти.
Я покинула Перше Місто Живих, певна, що мутанти в ньому не з’являтимуться… Чи довго? Цього я не знала.
Тому мені слід було якомога швидше повертатися.
Розділ 9
Як звали ту руду дівчинку? Лола чи Лулу?
Я все одно бігаю прудкіше за неї.
Я бігла через нічні руїни. Цілісіньку ніч.
— Грррр! — безлика тварюка за кимось полює.
Перестрибнути її. На стіну. А коли вона стрибне слідом, зірватися вниз, щезнути в непроникливій пітьмі балкона, зачаїтися між двома вцілілими химерами того самого будинку, до якого мене колись привів мій Названий Батько:
— Тепер ти житимеш тут…
— Здоров, Бу-у, здоров, Боба.
— Здрастуй, маленька Валькіріє.
Стрибнути, відштовхнутися від спини тварюки, що обнюхує мої сліди, та помчати далі.
Бігти аж до світанку.
А втім, ні. Лулу та Лола не були руді. Вони були вогненно-червоні. Як оці очі…
Вискочити на перила. З Верхнього Міста в Нижнє.
Підківки по металу:
— Вжик-вжик-вжик-вжик! — І сніп сліпучих іскор.
Зістрибнути й побачити очі, що світяться червоним.
— Ти хто?
— Я теж тебе не знаю, — Тому, Хто Ховається в Пітьмі. — Ти такий сильний? — і показати йому свій пістолет.
Добрий-добренний Пес.
Лютий-прелютий Вовк.
Мудрий, жах, який мудрий Кіт.
І, звісно ж, З.Ч.
Кого я могла попросити «допоможіть мені» тут? У світі мого Вітчима?
— Це мій Вітчим, і ніхто, крім мене…
Адже це не дитяча забаганка.