Мутанти їдуть нищити поселення з Білого Каменю. Крихітка їде, щоб не дати їм це зробити.
— Захистити їх, — сказав Кіт.
— Я спробую.
— Знищіть їх, — наказав Вітчим. — Усіх. До ноги.
Розділ 11
— Таточку.
— Татуську.
— Мій най-най Названий Вітчим.
— Йому наказано знищити тебе.
— Що ж, нехай, — сказала я.
— Це серйозно, Крихітко, — промовив Кіт. — Кінчилися розваги.
— Як?!
— Так-так, Крихітко.
— На жаль.
— Усі до останньої?
— На жаль, так.
— Таточку, ми більше не розважатимемося?
— Досить, — сказав мені Вітчим.
— Але ж таточку…
— До Мутантів, — відповів він.
— До Мутантів? Що ж, гаразд.
— Ну, то поїхали?
— Поїхали.
— Тоді тримайся.
Чи можуть янголи слухати співи музик, які розмалювали себе білим та чорним, виконуючи ними самими вигаданий ритуал вшанування Зла? Слухати співака Довгий-Довгий Язик?
Можуть. Якщо їх розізлити.
Адже якщо Зло може любити, то іноді навіть янголи можуть злитися.
Але я не мала злості. Просто часом «Король нічного світу» означає те саме, що вирушити на війну.
Тим більше, шо моя Машинка все одно не слухала іншої музики.
Розділ 12
Намалювати карту міста. Скласти її вузькою гармошкою, а коли треба — добути з-за халявки черевика та розгорнути.
— Вони вирушать звідси.
— А ми — ось тут, — скаже Машинка.
— Перестрінемо їх отам?
— Кепське місце.
— А де ліпше?
— Ось поглянь…
Величезні Машини-Вбивці. Жахливі Машини-Хижаки: одна попереду, ще дві — одразу за нею — загородили собою всю вулицю. З оглушливим ревищем ламаючи стіни, перекидаючи ліхтарні стовпи летять, мов шалені, й земля здригається від каменепаду, що супроводжує цей рух.
Кінець. Їх уже ніщо не зупинить.
«Уперед».
«Та ми саме туди їдемо».
Але ніч.
Крихітка навіть почала трішки нудитися, виглядаючи їх на роздоріжжі. Машинка дрімає. Крихітка сидить скраєчку біля купи каміння.
Ще один поворот, і вони увірвуться в Поселення Тих, Котрі Вирішили Почати Усе Спочатку. Ще один поворот — і Мутанти побачили Крихітку. А Машини-Чудовиська загальмували, штовхаючи одне одного. Вони побачили розбуджену їхнім скреготом Машинку.
— Ти не спала? — вона позіхнула, показавши зуби-ножі та рожевий язичок, і ну потягуватися, потягуватися…
— Вам чого? — спитала вона чудовиськ.
— Е-е-е.
— И-и-и.
— У-у-у.
— Ну що ж ви? — вона розмовляла так лагідно, що вони ступили крок.
— И-и-и.
— Е-е-е.
— О-о-о.
— Які ви дужі, — мовила Машинка. — До чого ж ви величезні. Справжні… Не так, найсправжнісінькі… — вона посміхнулася, всіляко виказуючи, що захоплена ними.
А я бачила крізь бічне скло, як повільно ввійшли кулі в багатоствольний кулемет. Як вона обережно розпростує стрічки, сплетені з металевих кілець та бронебійних патронів. Як здригнулося її кермо за мить до:
— Тра та-та-та-та-та!
Засліпивши чергою. Не чекаючи, доки перше чудовисько впаде на черево. Не зупиняючись, одразу по другому:
— Та-та-та-та!
Розвалюючи його навпіл. І по третьому Автомобілю-Монстру:
— Тра-та-та-та-та!
По його морді, що спливала кривавою слиною.
А за одним заходом і майже всіх мутантів, проте залишивши й для мене кількох. Недаремно ж бо я вихопила свого пістолета.
— То як ти хотіла їх назвати?
— Їх? — здивувалася Машинка. — Кого їх?
— Це Машинка, — відрекомендувала я. — А це Люди, Які Почали Усе Спочатку.
— Дуже і дуже, — сказала вона.
— Нам теж вельми приємно.
А вночі вона стала поміж ними й мутантами, котрі надійшли одразу з п’ятьох сторін.
Розділ 13
Ми з Машинкою метаємося між кордонами поселення, щоб не дати звузитися колу між Мутантами та людьми, які зібрались у Спільному Домі.
Мутант із величезною, здатного розчавити самою своєю вагою, гвинтівкою.
— БББАААХХХ!
Куля обертає білий будиночок на купу випалено-жовтого пилу. Крихітка, стиснувши пістолета обома руками:
— Бах! Бах! Бах!
Наступна куля проштовхує попередню.
— Бах! Бах!
У голову нового Монстра?
— Бах! Бах! Бах!
Машинка перестрибує через величезну кулю та стріляє у відповідь: