— Е, — це означало «ні». — Ходімо до вікна.
— Е, — і що я за ним побачу?
— Ходімо, А.
— Е, — я досі хворію.
— А! Ну ходімо ж!
Він підвівся, повторюючи:
— І що я побачу…
Та й завмер. Бо побачив Зруйноване Місто.
— Я хворий?
— Звісно, що ні.
— Мені треба одягтися.
Я розпакувала валізу.
— Відвернутися?
— Як хочеш.
Затягнуто всі паски. Клацнула липучкою кишеня. Ріжечок косинки зав’язано вузлом і розправлено так, що вона заблищала, мов гартована криця.
— Коли б іще знайти…
— Знищувач?
Він ствердно кивнув, а я посміхнулася.
Він ніколи не побачить синців на моїх плечах, ніколи не дізнається про те, як один крок може коштувати цілого життя, коли ти несеш таку зброю.
Він скаже:
— Чудово, — і смикне затвор.
Патрони! Звісно, ж, я принесла їх.
Тож зарядивши «знищувач». Бойовик Робот покладе у вухо навушник, надіне на око приціл, підтягне до рота тоненький провідець-мікрофон:
— Мисливець п’ять викликає базу.
— Там нікого нема.
Він не чує мене.
— Мисливець п’ять викликає базу. Мисливець п’ять… Мисливець п’ять… База, озвіться до мисливця п’ять. База, відгукніться…
— База чує тебе, Мисливцю п’ять.
— Хто це?
— Мисливець Дев’ять.
— Мисливцю Дев’ять, умикайте маяк, ми вирушаємо до вас.
— Умикаю.
— Роботе, — сказала я, — але ж Мутанти в іншому місці.
— А якщо їх буде триста? Просто так загинути — нема сенсу. Гинути варто лише тоді, коли є хоч відносний шанс на перемогу.
— Але Роботе!
— Який сенс гинути просто так?
Він закинув на спину знищувача.
Крокував так швидко, що я ледве встигала за ним.
А там Мутанти знову пішли в атаку. І п’ятнадцять залишених мною Крихіток; хто впав, хто присів навпочіпки, хто зіперся спиною в кордон Поселення Білих Каменів.
Кожній із них я дістала доволі патронів.
Поряд із кожною з них билася моя Машинка. Кольори на смак: білий, бузковий чи голубий…
Тож на момент, коли в Мутантів уже нікому було грати відбій, оскільки не було кому відступати, остання Крихітка прошепотіла до моєї Машинки:
— Я зробила все…
— Я знаю.
— Я зробила все, що…
— Я знаю. Мовчи.
— Я зробила… — і померла.
А Робот ступав по камінню.
— Мисливцю Дев’ять, ви де?
— Мисливцю П’ять, уже близько.
— Вже недовго, — сказав мені Робот.
— Авжеж, — я мало не зашпортнулася об перший труп.
Розділ 18
Лише коли перейшли широке поле трупів, ми побачили їх. Роботів та їхню нору-оселю — транспортний літак, що увіткнувся носом у розколотий до самісінького підґрунтя пагорб. Це був найбільший з усіх бачених мною літаків.
Кулеметник із охорони, з сигареткою з покришених мікросхем. Мисливець Дев’ять замість загиблого командира. Семеро вцілілих Роботів захищають свій новий дім — скупчення зірваних при падінні контейнерів — нори, ходи та печерки в порожнечах, що правили їм тепер за житло.
Ми пройшли мимо кладовища, де Роботи поховали своїх друзів, комп’ютери, що загинули в катастрофі, автопілота, який згорів.
Ми підійшли до літака, і це відобразила заклепка на крилі. На ньому можна було б вибудувати заново ціле місто. А якщо дійти до самого кінчика хвоста, то побачити край землі та голову черепахи, яка її тримає.
Семеро вцілілих Роботів біля відкритого вантажного відсіку обережно спускали на землю шістнадцятий контейнер.
А коли опустили, вишикувалися в ряд, і Здоровенний Мисливець Дев’ять доповів Здоровенному Мисливцеві П’ять:
— Ваш наказ виконується. Дозвольте продовжувати?
— Продовжуйте, — сказав мій Зламаний Робот.
Виявляється, он хто в них командир.
Вони розвантажували контейнери, а вартівник подав мені сигарету, що чадила пластиком, і спитав:
— Хочеш?
— Дякую. Ліпше візьму свою.
Я вмостилася в затишному колі мішків укріплення, і невеликий комп’ютер понюхав мисок мого черевика. Його провід гойдався, мов хвіст. А коли я попестила його, він написав:
«Крихітко… Комп’ютер любить тебе».
— А чим пахне твій дим? — спитав мене кулеметник.
— Травами, які тут більше не ростуть.
— Такий запах мав дим в отих, котрі прийшли до нас ген звідтіля.
Тепер вони були всі мертві.