Випалюючи все довкіл, нестерпно-біле електричне світло.
Вони встигли.
Вони все-таки мали слушність. Померти ні за цапову душу — навіщо?
Вони працювали цілий день та цілу ніч і склали велетенську бойову башту. Не меншу за їхній вантажний літак. І тепер вона стояла позад мене, така величезна, що мутанти враз стали схожі на збіговисько потворних карликів.
— Хто кого здивував? — спитала Крихітка.
— Здається, що ти — їх. — мовив Войовий Робот, котрий зупинився поряд зі мною та назвав себе «П’ять».
Він махнув залізною рукою, і сто кулеметів за сім з половиною секунд…
— То здрастуй, Машинко.
— Що-що, а це ти вмієш, — сказала вона.
— Так вийшло, — я намагалася бути стриманою.
Але ця моя стриманість була надто потішною.
Розділ 21
Я познайомила людей, Котрі Почали Усе Спочатку, з Роботами, які займалися тим, що й колись.
— Ви залишаєтеся з нами? — спитала я.
— Не знаю, — відповів Мисливець П’ять.
— Я прошу тебе.
— Але я не знаю.
Ті, Котрі Почали Усе Спочатку. Найдобріші з усіх людей, яких я тільки знала.
— Ми відбудуємо все заново, — немовби вибачалися перед Роботами. — І там на пагорбах ростимуть квіти. А на отих горах цвістиме вереск.
— Ми зведемо для вас будинки.
— Якщо вам захочеться лишитися.
Вони нагодували Роботів вечерею.
Здивовані Роботи. Перша в їхньому житті вечеря. Тендітні дерев’яні виделки в їхніх залізних руках.
Вони посадовили їх у першому ряду свого Спільного Дому, і маленькі дітки показували їм виставу про те, як солдати повернулися з війни.
Кожного Робота запросили до одного з Білих Будинків, і вони ночували там. А вранці жінки приготували для них молоко, мед та вінки з польових трав.
Жоден городянин не докладав ніяких зусиль, аби залишити їх. Вони просто вміли любити. І вони просто любили Роботів. А їхня любов була така потрібна Роботам.
— Ми залишаємося, — сказав мені Мисливець П’ять. — Ми житимемо з ними і захищатимемо їх.
— Назавжди? — спитала я.
— Допоки в цьому буде потреба.
— Дякую, — сказала я.
Я знала, що так буде.
Недаремно давали обіцянку Ті, Котрі Ніколи Не Беруть Своїх Обіцянок Назад.
— Ти теж залишаєшся? — спитала я Машинку.
— Ні.
— Але ж тут рай.
— Мій рай — на Асфальтових Полях. Я пастиму Старі Ваговики.
— Прощавай?
— А хіба ти мене забудеш?
Я махала їй, обіпершись на Знищувача Танків із червоною квіткою в жерлі, аж поки вона зникла.
Розділ 22
Найкращі Вітчимові Мутанти. Найлютіше Зло, будь-коли створене ним із плоті.
Звісно, він лютився.
Звісно, він одіпхнув Мачуху, котра намагалася йому запропонувати…
— Цить! — закричав він.
І повернувся до мене:
— Ти підла погань!
— Убити його? — спитав мене Робот.
— Не треба, — сказала я.
Адже це був Названий Батько.
— Убити його? — спитав Робот.
— Ти ще згадаєш про це, — пообіцяла Вітчимові Мачуха.
— Таточку, — посміхалась я та махала йому рукою.
— Що ж, — сказав Вітчим. — Адже я можу придумати щось іще.
Вітчим, який ледь не прибрав з лиця машкару.
Насилу стримавши гнів.
Вітчим, який сказав…
— Досить, — мовив Той, Що Сидів На Троні. — Вже нам пора убивати.
Він не сказав «один одного», але це було й так зрозуміло.
— Не бійся, — устиг прошепотіти мені Кіт.
— Не бійся, — сказав мені З.Ч.
А Той, Що Сидів На Троні, промовив:
— Я втомився від вас.
І світ рухнув. Він просто зник, з усім тим, чим був наповнений.
Залишилися лише Крихітка та Вітчим — і ті падали в чорну порожнечу. За безліч кілометрів одне від одного.
Частина восьма
«Крихітка й ніщо»
Ми могли падати довго. Падіння тривало довше, ніж життя.
Розтанути й стати Нічим.
Падати в Ніщо, не відчуваючи падіння.
Неспроможні наблизитися чи уповільнити політ.
І раптом сірий човен, а в ньому Мачуха у сірій одежі з попелу.
Опустити руку в Ніщо та примусити його сколихнутися брижами чорної води. Впіймати Вітчимові пальці.
Доторк.
І він перестав падати.
Він підтягнув себе до човна.
А я падала далі, аж поки стала крапкою, а човен став Нічим.