Я летіла в Ніщо, знаючи: воно ніколи не закінчиться.
Я летіла в Ніщо, й воно проникало в мене. Крапля по краплі всмоктувалося в пори. З кожним рухом повік.
Я летіла в Ніщо, але човен уткнувся в берег, і я впала на дно останнім осіннім листком.
Розділ 1
— Егей, — ледь чутно покликала я.
І ще тихіше:
— Е-ге-гей.
Я знала, що я тут не сама.
Але в цій непроникній чорноті я не бачила навіть своїх пальців.
Я піднесла їх до обличчя. Відчула запах металу та пороху, але я не бачила їх. Я лише знала, що вони є, так само, як знала, що тут є ще хтось, і що він — геть поруч.
Я ступила крок. Тут не мало значення, куди ти йдеш. І він ступив крок за мною. Немов по снігу:
— Рип-рип.
Важкий, але дуже прудкий.
— Гей, — я повільно дістала запальничку, — ти хто?
— Клац, — відкинула ковпачок і почула різкий звук його випущених кігтів.
— Он як? — хоч я намагалася бути сміливою, проте нишком сховала запальничку і потягнула спроквола за…
— Ррррр!
Я вирішила не шукати пістолет.
— Я можу приручити тебе?
Він не озвався.
— Як бажаєш, — промовила я.
І повернула вбік, а він тим часом уже стояв позад мене й теж зробив крок убік:
— Рип-рип-рип-рип…
Скільки ж це в нього лап?
Я пішла крізь Ніщо.
Упустити що-небудь — байдуже, що саме, нагнутися, простягти руку та враз утямити, що твої ноги стоять серед порожнечі. Ступнути крок, зашпортнутися, впасти, летіти впродовж двох тисяч років і чекати, коли чий-небудь сон, чий-небудь задушливий кошмар не створить нове дно.
У своїх найжахливіших снах я вже бувала тут кілька разів.
Спиш, немов поринаєш у найкошмарніший жах. Через миттєву смерть. Твоє несамовите:
— Аааааааааааа!!! — й одразу виринаєш та пробуджуєшся. У найжахливішому з усіх. У най-найжахливішому.
Кошмарний сон? Жахні тіні навколо тебе. Холодний піт? Страх і холод порожнечі.
— Я бачила смерть?
Ти побачила те, що є довкола кожного зі світів, — оте Ніщо, яким заповнено безмежність. Порожнечу, заселену тварюками Пекла.
І я йшла крізь нього, і якась почвара невпинно ступала слідом.
Я сиділа на валуні порожнечі, а вона ходила кругом і шаруділа довгим хвостом.
Я повернула назад, і вона — за мною.
Я побачила на овиді страшних вершників зі смолоскипами в руках, вони освітили й мене кволим відблиском смолистого вогню.
Страшні вершники на жахливих створіннях. Нехай недовго, але якесь світло. Однак я не зважилася подивитись назад, боялася, що тварюка за моєю спиною буде надто потворна.
Я побачила смолоскипи й зажмурила очі, аби знову пірнути в темряву. І раптом сосни! Височенні чорні сосни. Що не корінь — нора. Луска від кори, мов провалля океану. Я уявила, хто живе під ними, і в ту ж мить відступила назад.
— Рип, — тварюка теж зробила крок, і ми на цей її крок стали одне до одного ближче.
— Ти кудись ведеш мене?
— Рип, — за лівим плечем.
— Я можу відпочити?
— Рип-рип-рип, — іззаду.
Я присіла, й одразу жахне:
— Ррррррр…
Отже, слід підвестися.
— Я стою, — анішелесь. — Егей, де ти? Мені знов рушати?
Це справді нічна моторош.
Он, кружляючи та розхлюпуючи чорноту, підсвічена сяйвом з вікон будинків навпроти, прохромлює порожнечу Нічого людина.
Страшний сон.
Крик і неспромога розплющити очі, але при цьому бачити чудовиськ, що обступили тебе, мов колодязь.
А ось іще один. У страхіття пекла й одразу назад. Кометою, що оживлює монстрів.
І знову — лише Ніщо.
— Мені йти далі?
— Рип-рип.
— Ну, як собі хочеш. Я можу йти ще дуже довго.
Розділ 2
Навіть найцілковитіша порожнеча ніколи не буває порожня.
— Плагіат.
Плагіат? Один із найголовніших законів світобудови не слід називати плагіатом. Не слід. Ніколи й ніде.
Розділ З
Порожнеча ніколи не буває порожня.
Фіранка з винних корків.
Мільйони свічок, що упродовж тисячоліть злежалися в парафіновий моноліт, — єдине нагадування про зниклий і нині безіменний світ.
Кратер, неначе обличчя, повернуте до порожнечі.
По стінах та по дну каньйону — обличчя із зашитими повіками.
Зграя хижаків, які плазують на животах без форми. Рикання чудовиська за моєю спиною. Знову — цілковита темрява.