А проте, жодна порожнеча не буває порожня.
Падіння людини, яка бачить нічний кошмар. Пірнає, заглиблюється й одразу назад…
Я не враз утямила, що ми тепер простуємо підземеллям. Порожнеча під ногами перетворилася на камінь плити, а довколишні стіни відлунювали кроки, розсилаючи їх у шахти та коридори.
Ударити підківкою об кам’яну підлогу та викресати стільки іскор, щоб побачити Покинуте Місто.
Ні, місто було заселене. Просто цей, найнижчий з його рівнів, укладався людьми вкупі з усім нагромадженим людським злом, тут, за сто сорок кілометрів від нової землі. І Ніщо захопило його, воно заповнило та оживило все зло, до останньої краплі.
Дивно бачити не небо, навіть не порожнечу, а плити — бетонні плити з пучками коріння в щілинах.
А в усьому іншому — найзвичайнісіньке, лише покинуте Місто: вивіски магазинів, ряди припаркованих автомобілів, закапелки, роздоріжжя, реклама та світлофори.
Хіба що все стало ніби в мороці, — непроникно-чорним.
Вісім років через цілком порожнє Ніщо.
Тварюка невідступна від Крихітки.
Вісім років — занадто тривалий час, тож я звикла до неї. При цьому в мене виробилося кілька звичок. Звичка боятись її, звичка розмовляти з нею, звичка засинаючи класти голову на її огидний бік. Звикнути настільки, що в якусь мить настав час, коли я забула про неї. Звичка не помічати. Ніби йдеш сама.
До якоїсь певної хвильки…
До Дримера…
Варто було їй лишень перестрибнути через мене задля того, щоб убити його, — і все стало таким, як йому належить бути, — солдати двох ворожих армій — Крихітка й Тварюка.
І Дример…
У темряві не зробиш примітки…
Мешканці нудного світу. Людина нецікавої долі. Де вона може знайти те, що було б схоже на її справжнє життя? Лише у снах.
Але в снах на зеленій траві. У снах при бузковому небі. З мріями… Для того, хто скуштував найміцніший наркотик сну?
Мандрівка у снах за межі світу. Мандрівка у снах до інших світів.
А далі — найвищого рівня посвячення, до найпривабливішого світу та страхітливих снів — у Порожнечу.
Дримери шукають серед порожнечі крупинки загиблих світів. І за ними прагнуть упізнати майбутню долю свого світу.
А іноді Дример знаходить тварюку.
Ми зустрілися з ним на руйновищі зла.
Чиє це Пекло? Який Диявол збудував його тут для себе, коли програв чи загинув? Демони розбіглись, і тепер залишилися самі порожні котли…
Дример устиг озирнутися. Тварюка плигнула через мене, а я вихопила пістолет й убила її.
— Фантастично, — такий самотній у своєму справжньому житті. У своєму житті, достоту не схожому на сон.
Він зробив спробу потоваришувати зі мною:
— Мені ще ніхто не…
— Іди геть.
— Постривай. Не жени мене.
— Іди геть.
— Мій будильник розбудить мене лише через сорок…
— Іди геть!
І я стрельнула в нього, примусивши прокинутися після кошмарного сну.
Адже я чула виття.
Воно лунало з обабіч.
Тварюки мчали до мене. Одразу дві. Одразу зусібіч.
Вони були жахливі. Але я могла й не бачити їх у пітьмі.
Та коли б не темінь, я вбила б їх. Але тоді я ніколи не дізналася б, куди мені треба йти.
Звісно. Місто Магеддо зруйноване, проте залишилася гора біля його фортечної стіни. І вони вели мене до неї. Для останнього двобою — останнього між мною та Вітчимом.
Тут була тисяча міст. Та стільки ж гір коло них. Однак лише одна з них була…
Я слухняно ступала між ними.
— Будь-які розваги закінчилися.
Тепер, навіть якби не було цих тварюк, я сама прийшла б туди, де мала бути.
І знову Дример?
Просто чоловік, що сидить за освітленим столом.
Старий на білій лікарській канапці. Похнюплена голова. Нерухомі руки.
Жінка в паперовому одязі, прив’язана до стовпа.
І величезна спальня для грішників, куди мене запхали тварюки, бо вирішили, що мені слід відпочити.
Не було видно ні будинку, ні печери, ні малесеньких вікон під дахом. Лише двері, за якими горять, хоч майже не дають світла, обтягнуті сіткою лампи, та зали. І коли ти робиш крок із першого з них, то розумієш, — ти ступила на висічену в скелях дорогу до пекла.
Безліч поставлених майже впритул ліжок. Пожмакана білизна під купами ганчір’я. Та грішники.
До чого ж їх було багато. Десятки, сотні, тисячі. Чухаються, визбирують крихти на простирадлах, розглядають нігті на розчепірених пальцях, розглядають мене, здригаються від вереску та сміху, самі регочуть та верещать, сидять на пружинах ліжок, скинувши матраци, торохтять мискою об миску, вигукують серед загального гамору комусь догани. Вони пройшли крізь очищення, яке зітерло все, що беріг у собі розум кожного з них, тепер вони стали безумними і чекають нового переродження.