Вирятувані з якогось пекла.
Але де ж ті янголи, що врятували їх?
Я просувалася поміж ліжок, і грішники тяглися до мене своїми руками.
— Охти! Охти! Охти! — вигукували вони.
— Ходи ж, — лагідно перебираючи пальцями в повітрі. — Ходи до мене!
— Прийшла? Ідеш геть? А що взагалі ти робиш?
— Усе чудово, — казала я. — Проблеми? Жодних, і я тішуся за вас. Звичайно.
Котресь метушливо підхоплюється з ліжка, щоб підбігти та понюхати мене, котресь махає на мене рукою, а котресь показує пусті руки та просить позичити щось із того, чого йому бракує.
— Вітаю. Вітаю. Вітаю.
А ось і моє ліжко.
Сидіти та дивитися на них? Лежати й думати? Про віщо?
Про те, що янгол усе-таки прийшов, аби прогнати демона, котрий пробив стіну?
Про те, що їхні муки скінчилися та що їм треба лише чекати, коли вони знову можуть народитися?
І що цих воїнів розбитої армії якогось Армагедона було зібрано тут задля того, щоб почати все спочатку — тепер уже в зовсім різних світах?
Світло завжди рятує ворогів, надаючи їм нової нагоди. Темрява вбиває своїх.
Я закурила, і кружальця диму окреслили межу, що відділяла мене від грішників. Нерівну, невидиму лінію, точну копію накресленої на підлозі.
Не схожий на Пса чи на Вовка янгол. Із крилами кольору дощу, з волоссям, холодним, яка вода, — захистив нею мене.
Він прийшов, і грішники затихли.
Він пішов, і вони знову почали галасувати.
Цілу ніч я дивилася на них. Молоді ветерани, покинуті старці, діти, які передчасно постаріли, жінки, що молодилися, чоловіки, котрі підводили олівцем очі. Усі вони гавкали, гарчали, стрибали та сновигали поміж ліжками.
А тварюки, розбудивши мене, невдоволено кривилися, бо побачили накреслену освяченою водою лінію навколо мене.
Кривились, неспроможні переступити її…
А ще через кілька днів (п’ять ночівель посеред Нічого; одна тварюка стереже мене, друга — полює) — ванна, освітлена завислою в Порожнечі лампою. У ванні повно крові. Скраю звисає розітнута на зап’ястку рука.
Одна тварюка полювала, а друга — та, що стерегла мене, — кинулася до дівчини у воді, що стала кров’ю. Я теж кинулася до неї.
Вилікувати її рани. Заховати їх під браслетами з м’якої шкіри та скляних кольорів, аби вже через рік той, кого вона тепер не знайшла, обережно прибрав їх та цілував її руки…
Тварюка вдарила мене в спину та притисла до землі. А друга роздерла дівчині груди й видобула з них…
Адже тут було пекло.
І хоча то було пекло, і тут була сила-силенна почвар, і натомість забитої одразу з’являлося дві нових, я вбила обох, але одержала навзамін цілу тисячу їх.
Розділ 4
— Призовий бонус?
Я змінила обойму.
— Призова гра?
— Бах!
Але їх було понад тисячу, і вони мчали до мене чорною лавиною, мчали чорними пагорбами.
І це не були Вітчимові тварюки. Це не були вояки з його війська.
— Ой-йо-йой! — лише й можна було сказати.
Ліпше б то були тварюки мого Татуся. Адже тепер він нічого не міг заподіяти мені, аж до Останньої Битви.
Він, але ж не якийсь інший Диявол. Тим паче тварюка, що залишилася без господаря.
Вони мчали лавиною, вони вчули мене. Вони мчали, щоб убити, й нічого не могло зупинити їх.
Ні мої постріли:
— Бах! Бах! Бах! — червоні цятки, відкинута ними або ввіткнута в Порожнечу тварюка.
Ні слова Любові.
Я звела догори пусті руки й вимовила Слова Любові.
Боже ім’я обернулося блискавкою. Удар, вибух і зниклий укупі з тварюками пагорб.
Пекло здригалося. Ця маленька частинка пекла.
— Не кидай мене! — блискавка.
— Хай не буде мені страшний! — блискавка з моїх рук — у зметених блискавкою тварюк.
— Бо на Тебе покладаюся!
Слова Любові.
Але їх не було так багато. І вони наближалися до мене.
Блискавка пробиває Порожнечу. Обгоріле Ніщо. Темінь, яка повільно заповнює Порожнечу.