Я посилала на них блискавку за блискавкою. Але вони мчали до мене.
Я збагнула, чому не можу зупинити їх, лише тоді, коли побачила на шестикрилій звірюці Дияволку.
Її люті не було меж.
Саме злість творила нових почвар натомість забитих мною.
І я з цим нічого не могла вдіяти.
Навіть якщо я побіжу, то вони наздоженуть мене. Я спалю їх, скільки зможу, але вони розірвуть моє тіло. Вони поспішатимуть з’їсти бодай щось, допоки чорна блискавиця Дияволки не віджене їх від того, що від мене залишиться.
Адже найпочесніший трофей — це мертвий янгол.
Отак узяти та й убити янгола. Знічев’я. Натрапивши на Крихітку, яка вбила тварюк, покликаних захищати її.
Я залишусь, але кінець буде той самий.
Мертвий янгол.
Прибитий до колони в самому центрі Великого Пекла. Як доказ нового Зла, як доказ того, що Зло теж може воювати.
За мить усе скінчиться.
Ось останній патрон. Лава оточує мене. Довкіл — самі тварюки. Тепер навіть не втечеш.
Кожний диявол готує свою армію до тієї миті, коли виходитиме з пекла. Одна й та сама історія, лише багатьма мовами. Та Велика Битва наприкінці.
Тепер я не поставлю слово «Кінець». Тепер я не встигну його написати.
Тварюки оточили мене.
Армія Остаточної Битви, зібрана Розпусницею верхи на Шестикрилому Звірові.
От і все.
Адже мій Вітчим теж зібрав свою армію. Тільки я не бачу її.
Його почвар, його зібраних посеред всесвітнього Нічого демонів та чудовиськ, його грішників, зваблених, аби наповнити ними своє пекло.
Можливо, колись згодом.
А тепер кожний грішник та кожна тварюка — тільки задля участі в битві.
Саме час посилати мисливців, щоб ловили здичавілих монстрів у глибинах Пекла. Творити нових почвар зі своєї власної чорноти. Звіряти з книгами всі виконані угоди щодо продажу плоті й душі. Вербувати найманців у різних світах. Оживляти мерців, пообіцявши їм царство мертвих за перемогу в Останній Битві.
Так створив свою армію Вітчим. Так створила свою армію Дияволка на шестикрилому звірові, котра хотіла мене вбити.
Хотіла, але не змогла, бо побачила світіння Правдивого Світла.
Розділ 5
Ми з Дияволкою-Вершницею — як окраса чорного гобелена армії, куди вплели нас її тварюки. Рука, здійнята вгору, як наказ:
— Убийте її, — але не мовлене:
— Убийте.
— Це може бути лише примара, — сказала вона.
— Та ти що? — посміхнулась я.
— Може, це всього-на-всього оповісник?
— Ми можемо зачекати, поки він прийде.
Але свічіння було так далеко. Тож вона вирішила, що її тварюки встигнуть.
— Убийте її!
Почвари кинулись на мене.
І раптом світляна дорога розтинає її армію навпіл. Дорога підіймає мене над Порожнечею. Вона захищає мене від палаючих обабіч демонів.
— Відступаємо! — гукнула Дияволка до своїх уцілілих тварюк і повернула Шестикрилого Звіра.
Вони кинулися геть.
А рятівний вогонь наближався до мене.
Воно світило дедалі яскравіше. І хоч це світло ще не могло заповнити собою все Пекло, там, куди воно сягало, вже не було тварюк та не було зла.
І я стояла й ждала, аж доки виїхали з темряви та наблизилися до мене вершники на сліпучо-білих конях. Вершники у сліпучо-білому вбранні, з ясно-червоними хрестами на ньому.
Ваговиті щити, ваговиті списи, закуті в метал тіла.
І шолом, скинутий з голови першим хрестоносцем.
Герольд позаду нього тримав у руках знамено з яскраво-червоним хрестом, з гаптованим золотом гербом в одному ріжечку. Не гербі — вовк. Він біжить лісом.
— Здрастуй, Крихітко, — сказав мені Вовк.
Добрий янгол-охоронець, він прийшов лише тоді, коли я вже не могла без нього.
— Кажуть, незабаром буде війна?
— Остання Битва, — сказала я.
Він спішився. І зненацька цілком серйозно, я навіть гадки не мала, що він так уміє:
— Мої воїни чекають наказу.
— Твої воїни?
— Тепер ти наказуватимеш їм.
Отож я почала збирати своє військо.
— Вовк…
І тут він знову став Вовком;
— Накажеш, аби привели тобі однорога? — очі світяться зелено.
— Я поїду з тобою.
— Як захочеш.
І я їхала, сидячи перед високим Вовковим сідлом та прихилившись до його грудей.
Розділ 6
Тепер Порожнеча не була такою темною. А ще вона не була вже Порожня Порожнеча. Ми рухалися створеною Вовком дорогою, через руїни загиблих світів. Розмаїтих, геть не схожих чи раптом подібних настільки, що починало здаватися, ніби ми зробили коло.