Подібних формою провалів, тріщинами вже на першій із побачених нами стін. До відбитка долоні на зачинених дверях.
— Чи далеко ще?
Вовк знизує плечима:
— Я не знаю.
— Скільки загиблих світів…
— Їм ніхто не знає ліку.
Світ за світом. Один за одним.
Кінь фиркнув — він щось учув.
Вовк кивнув у бік поваленої гори. Ошийник та ланцюг. Здоровенна стара самиця людино-мурах.
— Її можна не боятися.
Вона була вже майже мертва.
— Діти мої…
Вона дивилась і не бачила нас.
— Де мої діти?
Від їхнього підземного міста не залишилось навіть каміння, а вона все ще ждала їх.
— Ми програли…
— Вовче, дай їй смерть як нагороду.
— Не можу, — сказав Вовк. — Не я покарав її довічною мукою. Не мені позбавляти її від цього.
Мертва заплава. Закам’янілий очерет…
Місто-Башта. Розвалена стіна оголила сходи та переходи…
Просто дорога. Просто ряди ліхтарів…
Безлика Вітчимова почвара каменем заклякла на руїнах. Її послано відшукати та побачити мене. Уздрівши нас із Вовком, зривається та мчить назад, тільки-но ми проїжджаємо повз неї…
Величезні кораблі на чорному камінні…
Світ, знищений ще одним Вибухом…
Світ, зруйнований самими людьми…
Світ, зітертий велетенським крижаним метеором…
Світ, що занепав…
Вимер через страшні хвороби…
Світ, полишений тими, хто зміг відлетіти…
І червона заграва там. За тим, що його можна назвати овидом Нічого…
Це було Пекло, вибудоване моїм Вітчимом.
Вовк віз мене верхівкою урвища, аби я знову могла побачити все.
Неохопний, у кипучому полум’ї провалля у порожнечі. Трон посередині. Різьблений чорний трон.
Дорога з чорної слюди. Міста серед скель, у яких так і рояться всілякі монстри. Чорний ліс ворушиться від пташок із лицями потворних старих, що сидять на деревах, поспіль закривши їхнє гілля.
Кузні. Багаторукі ковалі сіють червоні іскри. Гори мечів та щитів.
Грішники, яких женуть, як покірні стада. Грішники, по чотирнадцятеро в ряд, щоб тягти за собою колісниці. Грішники, яких поливають розпеченим металом, і він застигає на них, мов обладунки. Грішники, які виривають зубами жили, щоб натягнути їх на свій лук.
Безликі почвари. Лискучі, довгастоголові, вони б’ються у своїх клітках.
Величезні клітки з пекельними велетнями. Дороги, ріки, мости.
І все там приводилося в рух тими, кого Вітчим готував до війни.
Варто було мені побачити пекло, як Порожнеча відступила. В ній показалися кордони світу, яким правитиме Вітчим, якщо він переможе.
Цей світ був ще геть чорний. Поки що в ньому було лише пекло.
Але якщо Вітчим переможе, тоді пекло заповнить собою весь цей світ.
— Поки що — це терези, — промовив Вовк, дивлячись на пекло.
— Але їх уже наповнено по вінця.
— Поки що це — лише наповнене безладдям пекло.
— Але воно вже стало центром світу.
— Отже, треба дати цьому світові інший центр.
— Другі терези?
Розділ 7
З появою межі тут виникла земля, і тепер дорога пролягала через пагорби, долини та гори.
— Он, поглянь, — сказав Вовк.
— Зруйнований світ, — я розгледіла лише руїни. Історія Війн така велика, що навіть у Нічому не залишилося порожнього місця. Надто багато світів створено було, надто багато їх знищено в цій війні.
Руїни, руїни, руїни. І незруйнований храм посеред розвалин.
— Дивно, — сказала я. — Чому це він уцілів?
— Надто багато Любові було в ньому колись. Надто багато демонів оселилися в ньому, щоб його зруйнувати.
Зруйнований, але не споганений.
— Оце буде саме другий центр світу?
Вовк кивнув, а двоє чоловіків підвелися з розбитих храмових сходів.
Вогненно-руда борода, але я впізнала Кота.
— Котику!
Скинутий каптур линялої сутани, і я впізнаю наймилішого в світі Пса.
— Песику!
Нищителем перевертнів та священиком-домініканцем зустріли вони нас на порозі оскверненого храму.
Я стрибнула на руки Котові та поцілувала його в бороду, що пахла димом.
Мої добрі янголи!
Я лише кивнула Псові. Священиків не цілують.
Нерухома імла Порожнечі. Порожнеча оскверненого храму.
Вибиті шибки, перекинуті панікадила, розорений рундучок у притворі. Ми йшли, намагаючись не толочити розсипані та поламані свічки, затоптані ікони довкіл.