Сурми похлинулися слиною, а барабанщики завмерли, так і не вдаривши в напнуту шкіру малюків.
— Аааааааа…
— Агггггггг…
— Ооооаааааггг… — прокотилося всіма Вітчимовими військами.
Одразу, коли нас стало на одного більше.
А потім поряд із нами ставали ті, хто відважився на Битву проти Зла.
Нікого не примусиш бути добрим. Нікого не навчиш доброти. Остання Велика Битва — лише після тисячі внутрішніх двобоїв.
Так само, як Зло.
А втім, навчитися бути злим іще можна. А от навчитися бути добрим…
Ніхто нікого не кликав.
Хіба скажеш:
— Сьогодні остання битва. Якщо матимеш вільну часинку…
— Отож, хай живе Світло, допоки живуть ті, котрі вирушили в путь і крокують ним до кінця.
Прямісінько до Світла. Щоб стати його частинкою. Навічно.
— Добро живлять праведники, — казав Вітчим. — Створити життя, аби потім зробити його собою. Вищий прояв досконалості: стати частиною Світла, яке сотворило тебе?
— Зло пожирає грішників. Перемелює їх та не залишає після них нічого. Навіть пилку в міжзоряній безодні, яка називається Ніщо.
Заслужити?
Ні.
Одержати як милість? Навряд.
Бути втаємниченим у великі знання?
І ще — не те.
Просто бути. Але бути таким, як ти хочеш. Відчувати в собі світло, а отже, й Світло всього того, що є довкола тебе.
Розділ 2
Люди у світлих шеренгах. Жителі багатьох світів.
Відчуття невідворотності. Відчуття найважливішого дня в житті. Ось чому вони всі прийшли. Ось що вело їх сюди.
А було їх багато. Так багато, що Вітчимові навіть довелося підвищити голос, аби примусити барабани знову загриміти.
І в небо зринуло чорне гайвороння. Крицеві кігті, гострі кланцаки, зморшкуваті обличчя старців.
Вони мчали, благаючи смерті. Вони передрікали смерть, заслонивши собою все небо.
Мить — крила згорнуто і падіння вниз.
І лише за хвильку до того, як кігті віп’ються тобі в груди, — відвертість: чи справді ти був світлий?
Я прикривалася щитом. Я перекидалася через щит, і чернець Ордена Світла допоміг мені знищити летючу потвору, що впала на мене.
Служителі Ордена Світла. Вони впродовж віків не виходили зі своїх усипалень. Учасники всіх двобоїв між Світлом і Злом.
Є кому берегти Світло.
Є кому захищати його.
Служителі Ордена Світла. Ченці інших орденів.
Жителі інших світів.
Ті, що сплять у своїх ліжках. Вони уві сні побачили Зруйноване Місто і Гору та зрозуміли, що тут відбувається. Реальний сон. Розуміння, що повер-нення — це твоя добра воля. Залишились, оскільки іншого вибору не було.
Перехожі нічних вулиць, що ступили в Зону Сутінків. Повернутися чи залишитись? Усі ті, хто відважився та зробив крок.
Ті, котрі помираючи, сказали:
— Ні, я тобі не дістанусь, — до зла, що прийшло по них.
— Хочеш довести це у двобої?
— Якщо мені доведеться…
Перша атака круків із обличчями злючих старих. Перші трупи та перші туші потвор.
Друга атака — і хмари пущених стріл.
Лучники Залізного Чоловіка. Вони прийшли разом із Дітьми Квітів і померли в шпиталях молодими солдатами.
Хмари стріл очистили небо.
І голосний поклик сурми. Повторений безліччю сурм.
І вершники на багатолапих чудовиськах.
Вишикуватися та зустріти їх.
— Грох-ох-ох-ох-ох! — гуркіт від удару пролунав на все бойовище.
Кришаться щити, ламаються бунчуки, падають загиблі.
— А-а-а-а!!! — розмахує булавою войовник.
Він залишився, щоб померти.
Варто лишень зостатися.
Варто лишень промовити:
— Я не маю права визначати, хто я. Але я не можу жити у Злі. Боже мій, віднині я твій, і тобі вирішувати, що діяти зі мною.
У ту єдину мить, коли ніхто нічого не вирішує.
Він може лише дивитися.
Коли ти зважився, і твоє тіло огорнула криця, а руки стискають меч.
Чи ти був настільки світлий, щоб твоє власне Світло захистило тебе?
Крихітка в блискучому панцирі. Її розколотий шолом. Її удар по тварюці, котра стала мертвою.
Грішник:
— Авжеж, я багатьох убив…
Добрий Вітчим:
— Тобі подобається вбивати?
Я мисливець.
Мисливець Вісім? Із тих, кого наймали, щоб зловити мене?
— Я не можу обернути тебе на тварюку. Можу лише наділити тебе вічністю, впродовж якої ти вбиватимеш своїх ворогів.