Кінцем світу або початком Часу.
Розділ 8
Двома блискавицями, що летять назустріч одна одній.
Двома поривами вітру.
Потоком листя чи зграєю летючих мишей.
— Ти багато дечого навчилася, — довгополий Вітчимів плащ. Під ним — обладунки з чорного золота.
— Я старалася, — мені хотілось, але я не була в усьому білому.
Однак замість черепа квітки на моїй куртці тепер була біла квітка. І ця квітка мала шпичаки.
Він збирав свою армію впродовж тисячоліть нечестивих та чудовиськ, грішників та скоювачів зла.
Кого умовили, кого настрахали.
Він привів їх на поле біля священної гори — єдиної з того, що повторюється в усіх без винятку світах, — і пообіцяв їм перемогу.
Він був певен, що переможе, мій Вітчим. Він навіть не замислювався, чи скоро закінчиться Битва після того, як він мене вб’є. Він просто це знав.
Тож його тварюки чекали.
Чекали й демони старих світів.
Ані кілечка диму з носа, ані шереху луски, ані удару копитом.
Чекали навіть оживлені мерці, хоча їм було визначено довічно блукати дев’ятьма колами пекла, що стало їхнім світом.
— Дзеньк!
Допоки ти людина.
— Дзеньк!
Допоки ще в тебе губи та пальці.
— Дзеньк!
Меч налітає на меч.
Випад, меч вибито ударом у відповідь.
— Дзеньк!!!
Удар, але я уникла.
Укол. Але там, де стояв Вітчим, — Порожнеча.
— Дзеньк!
Він розправив чорні крила.
— Дзеньк!
Я теж готова була злетіти.
— Подейкують, ти вмієш убивати почвар?
Я не встигла відповісти, бо замість Вітчима переді мною завертілася гнучка тварюка.
Він такий був від народження.
Але я бачила його таким уперше — без маски, в образі тварюки із зубастою пащею.
— Тепер я не зможу називати тебе Татусем.
У відповідь він щось просичав.
А я підстрибнула, щоб він не зловив мене.
Почвари — його подоба. Скільки їх я вбила?
Його — отого, що став тварюкою, — ось кого справді важко вбити.
Але ж це — ще не найстрашніше з того, на що здатен Вітчим.
Та поки що він — злісна тварюка.
Як же колись було легко.
Як швидко мені слід було бігти. Ухилятись і падати. Заслонятися мечем і ним же рубати. Порожнечу. Порожнечу. Порожнечу.
Але один раз — у плече. Мов скипіла кислота, вихлюп крові на металі. Чорною смолою його жил.
Один удар за все життя.
Довгий ліловий язик — по рані. І рана взялася рубцем.
— Шшшшшшшшшшшш!!!
Мить — і він знову готовий убивати. Убивати мене. Не маючи сумніву, що невдовзі це зробить.
Я злетіла, а він випростав крила.
Його тіло обернулось на тіло небесного змія.
Він рвонувся за мною.
А коли я впала, він перетворився на камінь. Уламок скелі.
Багатотонні брили.
— Зіграємо в Стоунхендж?
Однак ігри скінчилися.
І, пробиваючи наскрізь землю, каміння котилось одне до одного, щоб стати Вітчимом. Але цього разу…
Примара ночі. Пустий каптур, а в ньому — лише очі зорять у пітьмі.
Удар мечем. Але як убити Порожнечу?
Він був небесним змієм і чорним змієм землі.
Обертаючись на чудовиськ та монстрів. Звивався гадиною сліпою та безкостим велетнем з безліччю голів.
Він розсипався на частини й ставав відображенням незліченної кількості кривих дзеркал, щоб оточити мене, а потім знову обертався на самого себе.
Його лють кипіла в ньому, й від цього він збільшувався. Він переростав із жаху в жах.
Та вже коли вирішив — не бійся.
— Хоч кажуть, що боятися — не сором, а ти — не бійся, — пошепки сама до себе.
І відповідала:
— А я не боюся.
Він міг стати ким завгодно. Навіть ненависним Мачусі гренделем — пожирачем мертвяків.
А я була лише янголом.
Маленький янгол Крихітка.
Але часом і янгол може стати прокляттям, невідворотністю та долею.
Вітчим був багатоликий, він міг стати ким завгодно. І ось тепер, у подобі найжахливішого з демонів, він повільно підіймається вгору.
Він постав переді мною велетенським звіром, потворним мучителем тих, що спали. Від його рикання налилися отрутою моря.
Кігті-мечі. Піднесена для удару лапа.
І Крихітка відстрибує назад. Відстрибує, та не встигає утекти.
— Щщщщааааххх!!!
Удар розтинає Крихітці груди. Глибока рана від підборіддя і вниз. Щоб крізь неї вихопити й затиснути в лапі душу.