Я упала з передсмертним:
— Охххх!
І всі воїни довкола нас мовчали.
Вітчим поволі набув своєї подоби і, ставши поряд зі мною на коліно, обіперся рукою об мокру від моєї крові траву.
— То як, болить? — спитався він.
— Дуже, — ледь чутно відказала я.
— Зараз мине.
Він підніс руку.
А я стиснула свій меч.
— Не встигнеш, — проказав він.
— Можливо, — я докладала зусиль, аби меч не тремтів. — Усе можливо.
Я встигла ударити його…
Я вдарила, й моє тіло розпоролося від плеча до плеча.
Біль додався до болю? Хіба може бути біль, сильніший від того, коли за ліпше вважаєш померти?
Відкинувши меч, я обхопила шию Вітчима, котрий не встиг від мене відсахнутися.
Мої губи коло його вуха.
— Я не сприймаю тебе. Я відмовляюся від твого Зла, — мені вистачило сил це прошепотіти. — Можливо, мені належало тебе полюбити, — я вхопила ковток повітря. — Але я не можу любити тебе. Хоч і ненависті до тебе теж не відчуваю. Прощавай.
Я шепотіла, притискаючи його до себе. До своїх ран, що так і горіли зверху донизу та від плеча до плеча, утворюючи знак любові — червоний від крові хрест.
І він закричав. Гучно, пронизливо. Його крик перейшов на ричання, а ричання стало ревінням.
— Не!!! На!!! Ви!!!
І вибух:
— ТОРРРРРРРООООХХХХ!!!
І на кілька тривалих миттєвостей запала цілковита пітьма після спалаху пекельного вогню.
А коли темінь розсіялась, я зрозуміла, що стою на ногах.
І що моя рана рубцюється, а рубець той зникає на очах.
Розділ 9
А коли не стало Вітчима, зникло і Зло.
Скеля зробилась пустельною, а далі й геть щезла.
Почвари вили, а чорні звірі качалися по чорній від крові землі. Коли зникло Зло, грішники заклякли і стояли, як вительбушені ляльки.
І відступила Темрява. А зосталося Світло.
І це Світло осяяло всю землю.
Воно оживляло мертвих. Дарувало вічне життя тим, хто попри всі жахи тієї битви, зберіг у собі ясність і чистоту.
Даруючи тим, хто не збагнув найважливішої суті Світла, — нові переродження, що допомогли б їм вийти на гору.
Спалюючи демонів.
І відсилаючи грішників до чистилища, аби там вони позбулися спогадів та народилися дітьми, які не пам’ятають жодного зі своїх попередніх життів.
Розділ 10
Поле гуляло. Поле зробилося пустищем.
— Твоя перша битва.
— Наша…
— Ні, Крихітко, твоя.
Ми сиділи на пагорбі. Тепер це вже був не просто нічний пагорб. Оскільки тут, у цьому наймолодшому з усіх світів, уже не було мороку, а була його перша ніч та перші сузір’я.
Тож герої, так само, як і закохані, ще тільки з’являться в ньому, щоб дати кожному сузір’ю своє ім’я.
Нас лишилося четверо, і ми так і сиділи вчотирьох: Крихітка, мій мудрий Кіт, добрий Пес, який ніколи не був по-справжньому лихим, та Залізний Чоловік, котрого я так і не зуміла впізнати.
Я дивилася на список — зіжмаканий клаптик паперу:
«мисливці раз; мисливці вісім; дикі пси; людино-пацюки; добрий лікар;
чудовиська, почвари та монстри;
моя Мачуха;
її мертвяки;
свистуни;
збирачі;
Вітчим;
та ще багато-багато чого».
Оце і все. І я зібгала той клаптик.
Оце і все. Тож грудочка паперу полетіла й покотилася з пагорба.
Я вперше бачила Вовка, Пса і Кота в ясному білому вбранні.
До чого ж вони змінилися. Як просвітліли їхні обличчя. Куди подівся у Пса зламаний ніс, куди щез кістяний полиск у Вовка на волоссі, зникли Котові ікла.
Їхні величезні золоті крила. По чотири у Вовка і Пса, та шестеро крил у Котика. Золоте сяйво любові струмувало від них, моїх добрих-добрих янголів. Ми сиділи й мовчали.
Ми чекали, коли розпочнеться нове життя.
І воно почалося зі сходом сонця. Освітилася вся прозорість ріки, червнева зелень дерев, трава та чисті стіни Міста, яке прокидалося свого першого дня.
— Ось і місто, — сказав мені Пес.
— Я в ньому залишуся?
— Так.
Я мовчала, а Кіт промовив:
— У цьому місті є двоє закоханих.
— Через кілька хвилин їхнє кохання дасть нове життя.
— Це буде малятко…
— Дівчинка…
— І назвуть її…
— Ти знатимеш, як її назвуть.
Я все зрозуміла.
І тільки спитала:
— Я тепер — добрий янгол-охоронець?