— Гаразд, — прошепотіла вона диханням висхлих легень. — Я чекатиму.
Він провів мене через рейки метро, по хисткому мосту над повільним смердючим потоком зібраного під землею бруду, крізь горілі вагони та неіснуюче депо, аж до дверей ліфта, що підіймався нагору.
— Вибирайся звідси, тобі нічого тут робити.
— Ні.
— Чому?
— Кожен робить свій вибір. Адже ти зробив.
— Вона чарівно красива, — мовив Незрячий Черговий.
— Красива, — підтакнула я.
Адже він помер заради того, щоб лишитись із нею навіки.
Ліфт ішов до присипаного, пророслого папороттю підвалу. Від нього можна було вийти нагору виткими, з уламками цегли сходами…
Перехняблені віконниці та зруйновані стіни покинутої оселі. Скло, що хрускає під ногами. Подертий картатий плед чийогось житла…
Але я цього не побачила.
Я туди не пішла.
Я попливла підземною рікою. Ріка відштовхнулася від камінної пристані й понесла мене, а я викинула весла й дослухалась, як хлюпоче вода, як шумить вона, падаючи на багато кілометрів униз.
Розділ 7
Там, під землею, бачила я військові бази. Вони проводжали мене жерлами своїх кулеметів. Я бачила стародавні храми й монастирі. Бачила, як бредуть ченці, й лічила вогники запалених свічок.
А ще бачила я порожнечу. Вона йшла від самої землі, і в ній були мільйони гробів.
Провалля печери, яка вела до вічності, освітлене свічками, що мерегтіли десь над нею, запалені на надгробках.
Мільйони гробів погойдувалися в повітрі. Вони, мов сходи, каскади чи грони заповнювали його. Ті, про котрих поки що пам'ятали живі, розташувалися майже під самим земляним склепінням, аби забуваючи, втрачаючи лаковий блиск, із потертим обшиттям та іржавими цвяхами на віках опускатися дедалі нижче і, зрештою, розсипатися, мов трухляве дерево, та впасти пилом і сміттям на брудно-сірі гори кісток. До ніг Збирачів Тліні, що бродять поміж них.
Ріка несла й несла мене…
Багатокілометрові печери повсякчас міняють свої обриси. Вони тягнуться настільки далеко, що коли спустишся до них бодай на дещицю, можеш опинитися на протилежному боці землі. А вони, ті печери, незважаючи на те, що земля кругла й доконечна, ідуть та йдуть униз.
Госпóда народу Мо.
Любий Лавкрафте, звідки Ви про це довідалися, що знаєте так багато?
Прислухайся. Чуєш? Це все — під землею…
Повз Сціллину пащу прямісінько в пащу Харібди. Укупі з падінням води. Ще безліч кілометрів униз. Та ось, нарешті, озеро і сходи при самій воді.
Округла зала. Вода і сходи.
Я піднялася ними й лише тоді побачила Людино-Пацюків.
Їхній древній, покинутий світ.
Частина третя
«Всесвітня історія Крихітки»
Із чого починати?
Пожовклі карти? Уламок барельєфа з мильного каменя? Бронзовий тулуб двохвостого звіра у водоростях узбережжя? Знайдений череп?
— Що за нісенітниця? — дивлячись на рогатий череп, у якому колись був мозок, більший, ніж у будь-кого з людей, що жили на землі.
Череп із мигдалеподібними вічницями, із пласкою, висунутою далеко вперед нижньою щелепою, з роговими наростями, що скидалися на графську корону.
— Не може такого бути!
Нашкребти на пробу, сипнути її в спектрометр і зауважити, як він зашкалює на:
— Сто вісімдесят мільйонів років.
— Що-о?!
— Сто вісімдесят мільйонів років.
— Сто вісімдесят мільйонів…
— Сто вісімдесят мільйонів…
Прилад показав би, мабуть, більше, але його творці читали людські книги, а в них — у кожній: «Історія Землі — сто вісімдесят мільйонів». То навіщо трудитися ще?
— Не може такого бути, — дійдуть рішення люди в білих халатах.
— Не може, отже — не було.
Тому, взявши молоток, вони розіб’ють череп на друзки. Аби не доводити того, чого самі збагнути не здатні. Аби їх не вигнали, як їхню божевільну колегу, коли та зізналася, що знайшла череп людини, котра жила півтора мільйона років тому.
Або, скажімо, Крихітка в школі.
— Розкажи нам за кроманьйонців.
— Це за тих, кого люди-алігатори привчали працювати в полі?
— Сідай.
— А хочете, я розповім про війну Дріопітеків з Істотами з Олдуваю, котрі знищили п’яту планету системи — лазуровий Фаетон? Або про дев’ятий сплеск боїв у близькому космосі? Адже, це теж стосується вашої історії…